Лекційний матеріал для 9 Б(всесвітня історія) Тема: Австро-Угорщина 20 ст.
У січні-лютому 1918 р. по країні прокотилася хвиля страйків. Основні вимоги: припинення війни з Росією, демократичні реформи, покращення постачання харчами.
Першим збройним повстанням на Австро-Угорському флоті стало Которське, яке почалося 1 лютого в бухті Котор на узбережжі Адріатики. Почалося все з бунту на крейсері «Санкт-Георг», пізніше до нього приєдналися ще 42 судна і робітники порту. Вимоги: припинення війни, самовизначення народів імперії. 3 лютого з військово-морської бази Пула до бухти підійшли підводні човни, суходолом надійшла піхота і виступ було придушено, всіх керівників розстріляли.
1 травня по всій Австро-Угорщині прокотилася хвиля демонстрацій. Продовжувалися поодинокі спонтанні військові виступи, які придушувалися. 17 червня у Відні стався голодний бунт.
В останні місяці існування імперії з армії дезертувало 150000 військовослужбовців. 20 серпня у Могильові-Подільському стався виступ солдат, який теж придушили. У вересні — виступ австро-угорських військ в Одесі.
Згодом почалися загальнонаціональні страйки під керівництвом місцевих національних комітетів, що і було останньою причиною розпаду імперії.
Розподіл кордонів і влади на півдні центральної Європи був вельми важким після листопада 1918. Після припинення роботи центрального уряду багато регіонів Австро-Угорщини зазнало вакуум влади, багато різноманітних сил намагались встати до влади—націоналісти, соціал-демократи, комуністи. Деякі сусідні країни, на кшталт Королівства Румунія, спробували окупувати прикордонні області. В той же час населення зазнало нестачу продовольства і було деморалізовано людськими втратами у війні. Все це ускладнювало рішення що до майбуття націй, що входили до складу Австро-Угорщини.
Антанта вважала за потрібне окупувати терени імперії, але не мало на це реальних військ. На Паризькій мирній конференції дипломати мали знайти компроміс між чинною владою на місцях і вимогами націоналістів та стратегічними і політичними побажаннями Антанти.
Наприклад, в ідеалі, німці та австрійці мали власноруч вирішити свою долю. Але Франція була занепокоєна можливою небезпекою Великої Німеччини. Ситуацію ускладнювало зазіхання чеських і словенських націоналістів на німецькомовні терени.
Результат угоди поховав багато очікувань. Зміни територіальних кордонів після І світової війни:
Утворення незалежних Австрії і Угорщини—відмова від габсбурзького правоприємництва.
Кордони новітньої незалежної Угорщини не включали дві третини колишнього Королівства Угорщина, в тому числі області де угорці були більшістю. Новітня Австрійська республіка мала владу тільки над німецькомовними областями, але втратила владу над деякими теренами де німців було більшість.
Лекційний матеріал для 8 В Тема: Ліквідація козацького устрою. Кримське ханство. Нова Січ. 3 серпня 1775 року російська імператриця Катерина II видала маніфест, яким оголосила про ліквідацію Підпільненської січі, звинувативши запорожців у захопленні та присвоєнні чужої власності та намаганні створити незалежне управління. Січ була повністю зруйнована, її майно і архіви — вивезені у Петербург, а територіальні володіння козацтва були приєднані до Новоросійської губернії зі столицею у місті Кременчук. Частині козаків вдалось врятувались втечею до Османської імперії, де вони у 1792 році в дельті Дунаю заснували Задунайську січ.Отримавши від імператриці Катерини II практично необмежені повноваження для освоєння і розширення Новоросії з центром у Кременчуку, князь Григорій Потьомкін віддав наказ військам генерала Петра Текелія, які у червні 1775 року поверталися з турецького походу, повністю зруйнувати Підпільненську Січ, а все майно та козацькі архіви вивезти до Петербурга. Незважаючи на те, що кошовий отаман Петро Калнишевський відмовився оборонятись, він разом із старшиною був звинувачений у захопленні та присвоєнні чужої власності, намаганні створити незалежне управління і заарештований. 3 серпня 1775 року імператриця Катерина II видала маніфест, яким офіційно оголосила про ліквідацію Запорозької Січі. Кілька тисяч козаків врятувались втечею на Буг, звідки з дозволу султана Османської імперії перемістились спочатку в пониззя Дністра, а в 1792 році, після завоювання Бессарабії росіянами, — в дельту Дунаю, де виникла Задунайська Січ. Вона проіснувала до 1828 року, коли була ліквідована після зради запорожців, які на чолі з кошовим Йосипом Гладким перейшли на бік Росії під час чергової війни з Османською імперією. Частина запорожців переселилась на Кубань, частина — на Азовське узбережжя, а решта залишилась в Туреччині, де у складі Козацького легіону під проводом Михайла Чайковського, пра-правнука гетьмана Івана Брюховецького, восстаннє воювала проти Росії у Кримській війні 1853-56 років.
Кримське ханство - кримсько-татарська держава, що існувала у 1449-1783 на землях Кримського п-ова, пониззя Дніпра, Приазов'я та Прикубання, Усередині 13 ст. ця територія була захоплена монголо-татарами і ць, підтримки Польщі та Литви ханові Хаджі-Гірею у 1449 вдалося відірватися від Золотої Орди і створити незалежну державу - К. х. Столицею його стало місто Бахчисарай. Управляли державою представники династії Гіреів. У 1478 хан Менглі-Гірей визнав себе васалом турецького султана. У найбільших фортецях (Кафа, Гезлев, Єнікале, Перекоп та ін.) були розміщені турецькі залоги. Державною релігією К.х. був іслам. Важливою політичною силою в К.х. було мусульманське духовенство на чолі з муфтієм, який вважався за значенням другою особою після хана. Певну роль у державному управлінні відігравала рада, до складу якої входили брати хана та найбільш знатні беї. ...
У другій пол. 15 ст. кримські хани розпочали здійснювати грабіжницькі походи на українські землі. Перший такий великий похід відбувся у 1482 внаслідок якого було зруйновано значну кількість міст Правобережної України, вписуючи Київ. Під час набігів татари захоплювали багато полонених, яких згодом продавали на невільницьких ринках Криму, або перетворювали на рабів. Намагаючись уникнути спустошення українських земель, які входили до складу Речі Посполитої, королівський уряд намагався припинити напади татарських орд шляхом сплати данини. Але це не приносило очікуваних результатів. Так, лише впродовж другої пол. 15 -першої пол. І б ст. відбулося близько 100 татарських набігів на Україну, під час яких татарські загони інколи добиралися аж під Перемишль. Головним оборонцем українського народу від татаро-турецької агресії стало українське козацтво, яке у 16 ст. оформилося як серйозна військово-політична сила. Козаки не тільки вели оборонну боротьбу, але й самі нерідко здійснювали сухопутні і морські походи до Криму та Туреччини. Особливо успішними були походи гетьманів та кошових отаманів Запорізької Січі П. Сагайдачного, М. Дорошенка та І.Сірка. В роки національно-визвольної війни українського народу середини 17 ст. Б. Хмельницький уклав воєнно-політичний союз з кримським ханом Іслам-Гіреєм III, який неодноразово порушував укладену угоду (особливо це проявилося під час Берестецької битви 1651).
З другої пол. 17 ст. починається занепад К.х. Остаточно доля кримсько-татарської держави вирішилася внаслідок російсько-турецької війни 1768-74. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 К.х. було проголошено незалежним від Туреччини. Фактично воно підпало під контроль Росії. У 1783 уряд Катерини II змусив останнього хана Шагін-Гірея зректися влади і виїхати з країни. К.х. перестало існувати як незалежна держава, а його територія була включена до складу Російської імперії.
Лекційний матеріал для 7 Б
Тема: Зовнішня політика Данила Галицького
1. 1238 р. Данило Галицький розгромив війська хрестоносців під Дорогочином. Узяв у полон магістра ордену німецьких рицарів Бруна.
2. 1245 р. Здобув блискучу перемогу в битві з військом угорського короля та його союзниками поблизу міста Ярослава на Сяні. Ярославська битва надовго зупинила агресію Угорського королівства на північ від Карпат.
3. Знову поширив свій вплив на Київ, де залишив воєводу Дмитра управляти Києвом.
4. Успішно воював з польськими і литовськими феодалами.
5. Здійснив кілька походів на литовське плем’я ятвягів, які нападали на прикордонні землі Волині.
6. Поширив свій вплив на Турово-Пінське князівство.
7. Після нападу на Галицько-Волинське князівство монгольських військ, які захопили Кам’янець, Ізяслав, Луцьк, Володимир, після тривалої облоги знищили Галич, і щоб утримати за собою Галичину, Данило змушений був наприкінці 1245 року виїхати до Золотої Орди, щоб тим самим отримати перепочинок і зібрати сили для вирішальної боротьби.
8. Досяг порозуміння з монголо-татарами і не допустив плюндрування своєї землі, хоч і мусив зруйнувати укріплення її міст (Львова, Володимира, Луцька та інших) після походу монгольського війська в Галичину на чолі з Бурундаєм.
9. Намагався створити антиординську коаліцію і тому уклав союз володимиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем.
10. Для зміцнення відносин із сусідами у 1246 році одружив свого сина Лева з дочкою угорського короля.
11. Налагодив відносини з князями мазовецьким і краківським, а невдовзі уклав мирну угоду з Литвою.
12. Щоб вести спільну боротьбу проти Золотої Орди, його дочка вийшла заміж за великого князя володимирського Андрія Ярославовича, а брат Василько одружився з сестрою Олександра Невського.
Коронація Данила
1253 р. Данила було увінчано королівською короною, отриманою від папи Інокентія IV, що значно сприяло зростанню його міжнародного авторитету, свідчило про визнання Галицько- Волинської держави європейською, нарівні з іншими великими державами. Місцем коронації Данило обрав місто Дорогочин, де свого часу розгромив тевтонських рицарів, щоб утвердити свої права на це місто.
Данило цим актом сподівався на допомогу Риму в боротьбі з монголами, але сподівання не виправдалися.
Коронація Данила „королем Русі” означала визнання європейськими країнами Руського (Галицько-Волинського) князівства законним спадкоємцем Київської Русі.
Лекційний матеріал для 11 класу (Помаранчева революція. Революція гідності)
Помаранчева революція
"Помаранчева революція" – це акції протесту українських громадян, що були викликані масовими фальсифікаціями президентських виборів 2004 року на користь провладного кандидата Віктора Януковича. Ці події отримали назву за кольором, який використовували прибічники кандидата в президенти Віктора Ющенка й опозиційної партії "Наша Україна". Під помаранчевими стягами гуртувалися громадяни, яким була небайдужа доля України.
31 жовтня 2004 року відбувся перший тур четвертих президентських виборів.
У західних і центральних областях перевага була на стороні Віктора Ющенка, у південних і східних, відповідно, Віктора Януковича. Перед другим туром Ющенко очолив коаліцію, до якої ввійшли кандидати з першого туру – Юлія Тимошенко, Олександр Мороз та Анатолій Кінах. Янукович же зробив ставку на максимальну явку свого потенційного електорату у східних областях і не без застосування адмінресурсу. Дійсний президент Леонід Кучма не підтримав кандидатуру прем’єр-міністра, і за два дні до другого туру визнав передвиборчу кампанію брудною. Він запевняв, що влада зробить все, щоб ситуація не переросла у революцію.
Другий тур виборів відбувся 21 листопада 2004 року. Віктор Янукович, розуміючи, що перевага не на його боці, для власної перемоги використав увесь можливий адміністративний ресурс, у результаті чого сфальсифікована явка на Донбасі зросла до 89,5% у Луганській і до 96,7% у Донецькій областях.
Ще 21 листопада прибічники партії "Наша Україна" встановлювати на Майдані Незалежності в Києві наметове містечко. Кількість мітингувальників у той день становила близько 30 тисяч, а вже на наступний сягнула 100 тисяч. 23 листопада на Хрещатику було встановлено 400 наметів. Завдяки супутниковій трансляції з майдану Незалежності про події в Україні дізнався світ. Іноземних журналістів дивували масштаби народного виступу, який був викликаний не стільки результатами виборів, як незадоволення громадян своїм становищем та уклад суспільного життя, який панував більше десятиліття.
24 листопада Центральна виборча комісія затвердила офіційний протокол другого туру виборів, які суттєво різнилися від даних Національного екзит-полу. Голова Верховної влади Володимир Литвин оголосив, що жоден державний орган не має повноважень скасовувати результати виборів. Леонід Кучма в свою чергу закликав до незастосування сили відносно протестувальників і нагальну потребу пошуку виходу з тупикового становища.
Дні йшли, проте становище не змінювалося, переговори між сторонами не давали результатів. Нарешті, 27 листопада на позачерговому засіданні Верховної ради депутати висловили недовіру Центральній виборчій комісії. В цей час прибічники Януковича у східних і південних областях намагалися розгойдати сепаратистські настрої, що загрожувало цілісності країни, проте їхня спроба зазнала невдачі, не отримавши розвитку.
Остаточний вердикт очікувався від Верховного суду України, який, врешті, було оголошено 3 грудня: "враховуючи неможливість оприлюднення офіційних результатів другого туру виборів, провести повторне голосування 26 грудня 2014 року".
Після 12 днів Помаранчевої революції напруга, нарешті, спала, політики приступили до обговорення змін у виборчому законі, зміщення центру влади від президента до парламенту й уряду, перегляду складу Центральної виборчої комісії. 8 грудня, в результаті голосування Верховної ради, Україна перетворилася на парламентсько-президентську республіку. А 26 грудня, внаслідок перевиборів, новим президентом обрано Віктора Ющенка.
Дмитро Потєхін, директор Групи європейської стратегії, у 2004 році координував громадянську ініціативу "Знаю!":
"2004-ий – це постійні зустрічі, зовнішнє спостереження й обшуки СБУ, спроби відкатів, теорії змови й антизахідний шовінізм, підкидання крадених речей, бюрократичні донори, несподівані герої, звинувачення у неефективності через недотримання параметрів запланованих багато місяців тому проектів, брак розуміння, мільйонні бюджети, дешеві готелі, розбиті дороги, нічні потяги, підлеглі генерали, дорослі діти, фантастичні колеги, непорозуміння та сварки, неймовірні ідеї, втома й ейфорія, “воно працює!”. Звичайна революція, одним словом. :) ".
Помаранчева революція на певний час урівноважила суспільні настрої, політична верхівка почала прислухатися до виборців. Проте, це породило розвиток популізму, який не сприяв реформам. Подальше розчарування громадян у політиці Віктора Ющенка повернуло до влади Віктора Януковича, каденція якого дострокого скінчилася внаслідок тримісячної Революції Гідності 2013–2014 років.
Революція Гідності
Боротьба українських громадян за свої права, яка одержала назву "Євромайдан", а згодом Революція Гідності, була наймасштабнішою подією в новітній історії України і логічним продовженням обстоювання прав людини та громадянина.
21 листопада 2013 року півтори тисячі людей вийшли на площу в знак протесту проти того, що проросійський президент Віктор Янукович відмовився підписувати документ, до якого держава йшла роками: угоду про асоційоване членство України в Європейському Союзі. Вночі 30 листопада на вулиці продовжували залишатися кілька сотень активістів, переважно студентів. Їх жорстоко розігнала поліція, в відповідь на що 1 грудня в центр Києва з’їхалися сотні тисяч людей. Міліцейське свавілля скликало людей, обурених корупцією, узурпацією влади, політикою русифікації та зближення з Росією.
Євроінтеграційні гасла дали безперервному мітингу назву Євромайдан. Перетворившись на проект повного оновлення державної системи, він отримав назву Революція гідності. Люди вимагали покарати винних у погромі мітингарів.
Після жорстокого побиття молоді спецпідрозділами силовиків на головній площі Києва – майдані Незалежності, протестний рух перетворився на тривалу кампанію громадянської непокори владному режиму, корупції та порушенням прав людини.
Кампанії солідарності та підтримки українських мітингарів пройшли у понад 20 країнах. Найбільші відбулися у різних містах Канади, США, Німеччини, Польщі, Великобританії, Італії та Франції. Місцеві активісти влаштовували акції протесту в Австрії, Австралії, Бельгії, Грузії, Естонії, Іспанії, Португалії, Литві, Норвегії, Швеції, Чехії та багатьох інших країнах світу.
На 61-ий день Майдану на місці протестів застрелено перших двох активістів. На той час уже було двоє загиблих за межами місць протистояння. Ще рівно місяць влада намагатиметься зачистити центр міста від протестувальників. Аж у ніч на 22 лютого 2014 року президент Янукович чартерним рейсом втік у Росію. Офіційно встановлено 108 жертв Революції гідності. Більшість героїв “Небесної сотні” померли від вогнепальних поранень 20 лютого 2014 року.
Тактично Євромайдан домігся втечі президента-диктатора, відставки уряду. Після виборів Україна обрала європейський вектор розвитку - стала асоційованим членом ЄС, громадяни отримали право безвізового в’їзду в Євросоюз, внаслідок Зони вільної торгівлі з ЄС товарообіг із країнами Європи стало зростає.
Стратегічно - країна повернулася спиною до свого минулого, “тюрми народів”, як у нас називали по-народному Радянський Союз, і стала лицем до цивілізованих держав.
Прем'єр-міністр Бельгії Гі Вергофстадт назвав Євромайдан найбільшою проєвропейською демонстрацією в історії ЄС. Це найтриваліший мітинг останнього часу. Безперервно простояв 92 доби. Для порівняння, 1989 року маніфестації з повалення комуністичного режиму в Чехії та Словаччині тривали 42 дні. В Румунії, які закінчилися самосудом і стратою диктатора, 11 днів.
Цей Майдан став епіцентром кардинальних змін у країні. А зважаючи на її географічне розташування та зовнішні політичні процеси, можливо, й у регіоні. Він запустив процес не лише трансформації політичної сцени, а й соціальних і культурних перетворень. Наслідки цього вибуху гніву та сплеску гідності, що вивільнили колосальну суспільну енергію, даватимуться взнаки не одне десятиліття як у геополітичному вимірі, так і у внутрішніх соціально-політичних відносинах.
Вихід людей на вулиці в листопаді 2013 року після відмови уряду підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом більшість експертів визначають як цивілізаційний вибір. Продовження громадських протестів і самоорганізація суспільства у відповідь на тиск із боку держави та єднання громадян для захисту України від військової агресії на сході свідчать про надзвичайну важливість цього вибору.Три місяці тисячі людей жили на площі столиці. Вільний час і творча енергія не могли не спрямуватись у дієві товариства та цінні проекти. Майдан обріс громадськими ініціативами, десятки з яких діють і розвиваються досі. Майданівські волонтери створили загальнодержавні волонтерські організації та благодійні фонди. Вільний універститет Майдану вже пропонує курси безкоштовних відеолекцій у 30 темах. Об’єднання дипломатів “Майдан закордонних справ” стало впливовим дорадчим майданчиком у царині міжнародних відносин. Багато членів імпровізованих охоронних груп “Самооборони Майдану” зголосилися добровольцями, коли після Майдану Росія зазіхнула на українські території. Деякі сотні централізовано влились у Збройні сили України. “Канцелярська сотня” почала зі складання докупи понищених документів із резиденції екс-президента, а зараз заради гласності й нагляду оцифровує мільйони декларацій чиновників. Гурт кінорежисерів Babylon`13 - зняли понад півтори сотні спершу короткометражних, а згодом і повноформатних, документальних фільмів. Тепер фіксують життя постмайданної країни. В розгар революції витало розуміння історичної ваги подій. Відразу дві ініціативи зловили в майданівському повітрі розуміння, що треба збирати артефакти для нащадків. Називалися вони “Музей Свободи” та “Музей Майдану”. Їхня спільна робота вилилась у створення Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції Гідності.
Революція Гідності стала трансформаційним, героїчним і драматичним феноменом для України. Український народ довів свою відданість свободі, свою гідність, заплативши однак за такі цінності найвищу ціну – життям 107 учасників акції протесту, Героїв України, названих Небесною Сотнею.
Україна зберегла свою незалежність від імперської Росії, позбувшись Віктора Януковича і його близького оточення, які перманентно здавали національні інтереси країни й готові були здати остаточно, та ствердила свій європейський вектор розвитку. Кремль не полишив намагань повернути Україну в лоно своєї імперії, захопивши невдовзі після подій на Майдані Крим і окупувавши частину території Донбасу. Утім на оборону цінностей, які відстоював Майдан, постали воїни, що тримають нині небо на Сході України.
Революція Гідності відкрила вікно можливостей для якнайважливіших змін в Україні – процесу декомунізації, розвитку громадянського суспільства, що потужно заявило про себе на Майдані у вигляді численних громадських ініціатив і волонтерського руху на розбудову війська і захист держави, подальших процесів трансформації посттоталітарного суспільства в демократичне.
Лекційний матеріал для 10 Б( Голодомор 1932-1933 рр. Великий терор)
На думку більшості істориків, причиною виникнення в Україні та інших частинах СРСР голоду 1932-33 років стала примусова і репресивна для селян політика хлібозаготівлі, яку провадила комуністична влада.
Від голоду в Україні, відомого як Голодомор, померло, за уточненими даними, від 3 до 3,5 мільйона людей. Кількість жертв у всьому Союзі оцінюють до семи мільйонів.
Понад 20 країн визнали голод в Україні 1932-33 рр. геноцидом української нації. Однак це питання досі викликає запеклі дискусії серед істориків та політиків.
1. Геноцид
Однак серед істориків та політиків немає єдиної думки щодо того, чи можна вважати Голодомор геноцидом у юридичному значенні цього слова, закріпленому в Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього.
При цьому "батько Конвенції про геноцид", доктор Рафаель Лемкін, який власне і вигадав цей термін, у 1953 році сказав, що "винищення української нації" - це "класичний приклад геноциду".
2. Кількість жертв
Ще один камінь спотикання серед дослідників проблеми – кількість жертв Голодомору.
Це число вираховують, порівнюючи смертність у охоплених голодом регіонах з нормальним рівнем смертності.
Через брак достовірних демографічних даних того періоду чисельність втрат серед українців оцінюють дуже по-різному: від 1,8 до 7,5 і навіть 10 млн.
Однак більшість фахівців нині сходяться на думці, що прямих жертв Голоду було 3-3,5 млн.
За підрахунками Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ, їх було 3,2 млн.
У рішенні Київського апеляційного суду щодо винуватців Голодомору вказано число 3,9 млн.
3. Географія голоду
У 1932-33 роках масовий голод був також на Поволжі і Кубані (де жило багато етнічних українців), у Білорусі, на Південному Уралі, в Західному Сибіру і Казахстані.
Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Чернігівській, Одеській областях та в Молдові, яка тоді була складом УРСР.
Близько 81% загиблих від голоду в Україні були українцями, 4,5% - росіянами, 1,4% - євреями та 1,1% - поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців.
Дослідники відзначають, що розподіл жертв Голодомору за національністю відповідає національному розподілу сільського населення України.
"Вивчаючи дані РАГСів про національну приналежність померлих, ми бачимо, що в Україні люди гинули за ознакою місця проживання, а не національності. Невисока питома вага загиблих росіян і євреїв у їхній загальній кількості, оскільки вони жили переважно в містах, де функціонувала карточна система забезпечення продовольством", - пише історик Станіслав Кульчицький.
4.Натуральні штрафи
У селян, які не вкладалися в плани хлібозаготівель і боргували державі зерно, конфісковували будь-яке інше продовольство. Воно не зараховувалося як сплата боргу і було лише каральним заходом. Політика натуральних штрафів мала змусити селян здати державі начебто приховане від неї зерно, якого насправді не було.
Спочатку каральним органам дозволяли відбирати лише м'ясо, сало і картоплю, однак згодом вони взялися і за інші продукти тривалого зберігання.
Федір Коваленко з села Лютенька Гадяцького району на Полтавщині розповідав: "У листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, навіть квасолю, і все те, що було на горищі. Такі дрібні були сушені груші, яблука, вишні – все забрали".
87-річна Ніна Карпенко з села Мацківці, Лубенського району Полтавщини, розповідає, що в селі досі пам'ятають людей, які від імені влади відбирали в своїх сусідів харчі.
У грудні 1932 року другий генсек ЦК КП(б)У Станіслав Косіор доповідав Сталіну: "Найбільший результат дає застосування натурштрафів. За корову і свиню нині колгоспник і навіть одноосібник міцно тримаються".
На Поволжі та Північному Кавказі натуральні штрафи застосовувалися лише епізодично.
5. Закон "про п’ять колосків"
У серпні 1932 року під приводом того, що розкулачені селяни та "інші антисоціальні елементи" розкрадають вантажі з товарних поїздів та колгоспне і кооперативне майно, Сталін запропонував новий репресивний закон про охорону державного майна.
Закон передбачав за такі порушення розстріл з конфіскацією майна, а за пом'якшкуючих обставин – 10 років ув'язнення. Засуджені не підлягали амністії.
За каральним документом закріпилася народна назва "закон про п’ять колосків", оскільки винним у розкраданні державного майна фактично був кожен, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці.
За перший рік дії нового закону за ним засудили 150 000 осіб.
Закон діяв до 1947 року, однак пік його застосування припав саме на 1932-33 рр.
6.Чорні дошки
У 1920-30-х роках газети регулярно публікували списки районів, сіл, колгоспів, підприємств чи навіть окремих осіб, які не виконували планів із заготівлі продовольства.
На боржників, які потрапили на ці "чорні дошки" (на противагу до "червоних дощок" – списків пошани), накладали різноманітні штрафи і санкції, аж до прямих репресій проти цілих трудових колективів.
У роки голоду потрапляння села на "чорну дошку" означало вирок його жителям.
Право вносити села і колективи до такого списку мали обласні представництва ЦК Компартії України за поданням районних і сільських осередків. Іншими словами, формально це була ініціатива знизу.
Система "чорних дощок", окрім України, діяла також на Кубані, Поволжі, Донщині, Казахстані – територіях, де жило багато українців.
7.Канібалізм
Свідки Голодомору розповідають про випадки, коли доведені до відчаю селяни їли тіла своїх чи сусідських померлих дітей.
"Цей канібалізм сягнув межі, коли радянський уряд… почав друкувати плакати з такою пересторогою: "Їсти власних дітей – це варварство", - пишуть угорські дослідники Аґнес Варді та Стівен Варді з Дюкейнського університету.
За деякими даними, за канібалізм під час Голодомору засудили понад 2500 людей.
«Великий терор» 1937-1938 рр
26 вересня 1936 р. НКВС СРСР очолив Микола Єжов. Саме з його іменем пов’язують хвилю «великого терору», ініційовану Й. Сталіном. Фактично М. Єжов прийшов до НКВС з готовим планом репресивних дій, насамперед проти діячів-опозиціонерів Сталіна. За часів «єжовщини» партійно-чекістському тандему вдалося поєднати в обвинуваченні правих ухильників з «троцькістсько-зинов’євським блоком».
23–30 січня 1937 р. у Москві відбувся судовий процес у справі «паралельного антирадянського троцькістського центру» (Г. П’ятаков, С. Сокольников, К. Радек, Л. Серебряков, Я. Лівшиць, М. Муралов, Я. Дробніс, М. Богуславський та ін.). 2–13 березня 1938 р. відбувся процес «правотроцькістського блоку» у Москві (М. Бухарін, О. Риков, Х. Раковський, Г. Гринько та ін.).
М. Єжов розпочав масштабну «чистку» партійних, військових і чекістських кадрів. Було суттєво розширено систему ГУЛАГу, в якій опинялися мільйони засуджених політичних в’язнів. Тільки навесні 1937 р. внаслідок різних операцій НКВС у радянських таборах опинилося 700-800 тис. осіб. Наказом від 21 жовтня 1937 р. усі виправно-трудові табори були підпорядковані безпосередньо ГУЛАГу НКВС.
«Єжовщина» в Україні
13 січня 1937 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про незадоволене партійне керівництво Київського обкому КП(б)У та недоліки у роботі ЦК КП(б)У». Відповідно до цієї постанови почалася кампанія чисток серед київських комуністів. 16 січня 1937 р. на пленумі Київського обкому було розкритиковано колишнього сталінського соратника П. Постишева. 31 січня – 2 лютого на пленумі ЦК КП(б)У було обговорено згадану постанову ЦК ВКП(б) та відзначено велику засміченість «троцькістськими та націоналістичними елементами» Київського та Харківського обкомів КП(б)У, які очолював П. Постишев. Загалом 46 членів Київського обкому було виключено з партії, 32 з них заарештували як «ворогів народу». 17 березня 1937 р. П. Постишева було звільнено від обов’язків другого секретаря ЦК КП(б)У, які він виконував з січня 1933 р. 22 лютого 1938 р. він був арештований у Москві разом з дружиною. Його звинуватили у приналежності до право-троцькістської організації в Україні, до якої належали Косіор, Чубар, Балицький, Якір, Вегер, Касарєв та інші, а з 1920 р. був японським агентом. 26 лютого 1939 р. П. Постишева розстріляли.
Ескалація «ворогоманіії» та «шпигуноманії» увійшла в нову фазу після того, як на посаді наркома внутрішніх справ УРСР В. Балицького змінив Ізраїль Леплевський. Він почав свою діяльність відповідно до наказу М. Єжова від 14 червня 1937 р. за №968 і був палким реалізатором «єжовської» репресивної політики, слухняно проводячи всі інспіровані центральним керівництвом НКВС акції – «масові операції» щодо куркулів та «кримінальних злочинців», розпочаті 1 серпня 1937 р., щодо поляків, ініційованих НКВС СРСР 11 серпня 1937 р., щодо німців, щодо румунської та харбінської ліній, щодо латишів, проведену у листопаді-грудні 1937 року. Завжди він просив центр збільшити «ліміти», тобто кількість визначених кандидатів у «вороги народу»; виявляв неабияку ініціативу: «розгром» есерівського підпілля, колишніх боротьбистів, «церковно-сектантських кадрів», «антирадянського сіоністського активу» тощо.
Він старанно шукав «компромат» проти членів «команди» П. Постишева, а також проти свого попередника В. Балицького. Однією з найбільших його справ була «буржуазно-націоналістична антирадянська справа колишніх боротьбистів» (серпень 1937 р.), за якою репресовано групу партійно-державних керівників УРСР, а голова Раднаркому П. Любченко під час роботи пленуму ЦК КП(б)У покінчив життя самогубством.
4 серпня 1937 р. Сталін підписав директиву ЦК ВКП(б) про проведення у 2-3 районах відкритих процесів над шкідниками у сільському господарстві. Саме ця директива значно стимулювала пошук «ворогів народу» на селі, в тому числі в Україні. Видобування слідчим необхідних зізнань полегшувалося тим, що саме у 1937 р. було офіційно дозволено застосовувати фізичний вплив на тих, кого підозрювали у ворожих діях. ЦК ВКП(б) у своїй телеграмі назвало засоби фізичного впливу як «припустимий і правильний метод».
У партійному середовищі виникла ситуація політичної істерії та наклепів. Після проведення ХІІІ з’їзду КП(б)У (3-4 липня 1937 р.) пленум ЦК КП(б)У виклював з партії і вивів зі складу членів ЦК як «викритих ворогів народу» третього секретаря ЦК КП(б) М. Попова, першого секретаря Одеського обкому КП(б)У Є. Вегера, першого заступника голови РНК УРСР І. Шехеласа, голову Вінницького облвиконкому О. Трилівського. Погром кадрів партійно-державної номенклатури засвідчив, що зі 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У, обраних на ХІІІ з’їзді КП(б)У, були репресовані 100 осіб. Станом на 24 січня 1938 р. у складі ЦК КП(б)У з 62-х членів і 40 кандидатів у члени ЦК залишилося відповідно 20 і 5.
Репресії серед військових
Ще під час роботи ХІІІ з’їзду КП(б)У до Москви був викликаний командуючий Київським військовим округом Й. Якір. Заарештований у дорозі, він був «вписаний» до так званого заколоту військових, учасниками якого також були оголошені М. Тухачевський, І. Уборевич, А. Корк, Р. Ейдеман, Б. Фельдман, В. Примаков, В. Путна. 11 червня 1937 р. на закритому судовому процесі було оголошено вирок у справі «військово-фашистського заколоту».
Відразу після арешту Й. Якіра було репресовано велику групу вищих командирів та політпрацівників Київського військового округу, зокрема, М. Анеліна – члена військової ради, начальника Політуправління, члена оргбюро ЦК КП(б)У; Д. Фесенка – першого заступника командуючого військами, начальника гарнізону м. Києва; В. Бутирського – першого заступника начальника Політуправління; П. Петерсона – заступника командуючого військами по тилу.
Після Всеармійської наради політпрацівників, у серпні 1937 р. репресії серед військових спалахнули з новою силою. Невдовзі після цієї наради було заарештовано командуючого військами Харківського військового округу І. Дубового та члена військової ради округу М. Блуашвілі.
З трьох з половиною десятків делегатів ХІІІ з’їзду КП(б)У, яких обирали від партійних організацій військових частин та з’єднань у 1937 р., знищили 23. З 17 членів ЦК КП(б)У представників військових інтелігенції, які працювали в Україні до початку масових репресій та арештів, до травня 1940 р. в живих не залишилися жодного, 15 з них знищили фізично. Підраховано, що до початку війни з нацистською Німеччиною репресії забрали життя понад 40 тис. професійних військових, у тому числі більше третини з них (15 тис.) – в Україні.
