понеділок, 30 березня 2020 р.
четвер, 26 березня 2020 р.
Лекційний матеріал для 9 класу
Тема: культурне життя євреїв, поляків та німців на території України в 19 ст.
Особливості національно культурного розвитку етнічних меншин України давно вже перебувають у центрі уваги як окремих дослідників, так і наукових, почасти урядових і громадських установ. Зокрема, досить плідно в цій галузі більш як 15 років працює Б. В. Чирко. Актуальні й новітні розвідки з проблематики здійснюють співробітники Інституту політичних і етнонащональних досліджень НАН України, Інституту со ціології НАН України, а також різноманітні суспільні організації, зокре ма, такі як Міжнародна асоціація іудаїки й єврейської культури, Спілка мусульман України, Спілка греків України та ін. Разом з тим слід зазначити, що більшість авторів донедавна звертали в основному увагу лише на суто культурницькі характеристики проб леми: дані про кількість учбових і культурних закладів, розвиток видавничої діяльності, лікнепів тощо. Такий підхід був зумовлений майже повною відсутністю в науковому обігу фактичного матеріату з проблематики. Лише останнім часом перед дослідниками виникли можливості розкрити блок питань національне культурних процесів в Україні за часів так званої політики коренізації. • Чому в усі періоди запровадження політики коренізації в Україні зустрічало опір як з боку певних державних структур, так і з боку етнічних груп, стосовно яких ця політика здійснювалася? Чому дана політика, незважаючи на радикальні методи її запровадження, буксувала? В чому полягають причини згор тання політики коренізації в Україні? та ін. Автор даної статті ставить за мету розглянути особливості націо нально культурного життя етнічних меншинJ України в середині 20 х — в 30 ті pp. Національний склад України поступово формувався протягом усієї історії, періодами залишаючись статим, періодами ж, навпаки, зазнавав суттєвих змін. Якщо на початок 20 х років центральні території країни в основному зберегли етнічну однорідність, що стало базою оформлення ядра української нації, то периферійні регіони, зазнаючи як впливу су міжних держав, так і специфічних історико культурних обставин, пере творилися на регіони з самобутнім етнічним обличчям. Якщо ми подивимося на карту етнічного складу України, розроблену В. Кубійо вичем 2 , то побачимо, що прикордонні території України виглядають як окремі регіони, де мешкає безліч національностей. Це були регіони активних міжетнічних контактів, де відбувалися взаємовплив, збагачення культур різних народів. Так звані "національні меншини" не лише нада вали специфіки прикордонню, а й становили неабияку частину еконо мічної бази країни загалом, відігравали відчутну роль у культурному житті України. За переписом 1926 p., загальна чисельність населення УСРР ста новила 28 711 961 чол., з них росіян налічувалося 2 291 786, євреїв — 1 375 045, поляків — 392 ЗОЇ, німців — 374 784, греків — 104 666, бол гар — 100 506, молдаван 83 711 (без АМСРР), білорусів 28 052, чехів 12 358, вірмен — 8 859, татар — 9 779, інших — 51 388, а зага лом 5 107 331 чол. неукраїнської людності, що становило близько 18 % населення України3 . Що ж до питомої ваги окремих етносів всередині групи етнічних меншостей, то вона була такою: росіяни становили 44,9 %, євреї 28, поляки — 7,7, німці 7,4, молдавани 5,4, греки — 2,1, болгари 2,0, білоруси — 0,7 %4 . Як бачимо, кількісно переважати росіяни.
Євреї
Євреї та поляки Правобережжя були одними з найчисленніших націо- нальних груп, які відігравали важливу роль в економічному, громадсько-по- літичному та соціально-культурному житті. Їх співпраця мала багато конструктивних моментів та позитивні результати в економічній сфері життя. Але, через різні політичні цілі та бачення свого майбутнього, про- стежувались непорозуміння у сфері суспільно-політичного життя.
В умовах національної, державної та культурної розбудови України все більшого значення набувають проблеми історії національних меншин, міжетнічних відносин, національної свідомості українського народу. Однією з проблем, що потребує переосмислення й об’єктивного висвітлення, є історія євреїв та поляків України, їх взаємовідносини. З одного боку, вони змогли зберегти власну етнічну, мовну, релігійну самобутність, а з іншого – намагалися активно інтегруватися в економічне, культурне життя України.
Притік євреїв на Правобережну Україну був започаткований королівськими привілеями XV–XVI ст., що дозволяли їм без перешкод оселятися на території Речі Посполитої. Після поділів Речі Посполитої та приєднання Правобережжя до Росії, Катерина II заборонила євреям оселятися власне в Росії, створивши так звану межу осілості євреїв, що територіально обмежувалася південно-західними губерніями Російської імперії [1, с. 227]. Росіяни та українці завжди вважали євреїв близькими до поляків. Офіційна влада та шовіністичні російські кола стверджували, що євреї слугують засобом польського гніту над росіянами [2, с. 5]. На думку відомого французького історика Даніеля Бовуа, полякам євреї були потрібні як посередники та орендарі, завдяки яким, попри суво- рість російського обмежувального законодавства, поляки змогли пе- редати в оренду понад 800 тис. дес. землі, а це майже третина всього польського землеволодіння [1, c. 239]. Проте безпосередньо причетні до формування групи єврейських орендарів польські землевласники відчували переважно зневагу до посередників, завдяки яким вони мо- гли уникнути продажу маєтків. Саме вони охоче перебільшували за- грозу єврейського «нашестя». Загнані в глухий кут неспроможністю зберегти власну землю, польські поміщики переносили свою образу на тих, кому здавали її в оренду. Але було і багато випадків співпраці та взаємодопомоги між євреями та поляками. Так, наприклад поль- ський поміщик граф Мечислав Грохольський постійно допомагав єв- рейській громаді м. Гриців Волинської губернії, жертвував землі під єврейські молитовні доми, фінансував їх будівництво та утримання [3, с. 2]. Ще одним моментом польсько-єврейської акультурації було при- йняття євреями католицької віри. Однією з серйозних проблем збе- реження етнічної самобутності в умовах російської асиміляторської політики було залучення іновірців (поляків,євреїв) до православ’я. Основними мотивами переходу євреїв у православ’я було бажання гідно жити та забезпечити майбутнє своїм дітям. Проте багато євреїв переходило в католицизм [4, с. 103]. Це насамперед стосується тих єв- реїв, які були безпосередньо пов’язані з польським поміщицьким гос- подарством. За переписом 1897 р. ця група охоплювала 2,29% євреїв Волині, 1,94% євреїв Поділля та 1,56% євреїв Київщини. Матеріальне положення представників названої категорії дозволяло уникати пе- реселень з сіл до міст.
У 1882 р. на Правобережній Україні проживало мільйон євреїв, які розподілялися за губерніями наступним чином: Волинь – 14,9% Київщина – 14,6% Поділля – 18,7% Переважна більшість євреїв належала до міщанського стану, черго- ва заборона 1882 р. селитися в сільській місцевості, закріплювала поді- бний статус. Тому не дивно, що третина населення міст України спо- відував іудаїзм, а в містечках Правобережжя євреї складали 70 – 80% їх мешканців [5, с. 125]. Про це також зазначав Новоросійський генерал- губернатор в звіті про стан Південно-Західного краю [6, с. 10]. Дійсно, євреї посідали вагоме місце в суспільно-політичному житті Правобе- режжя, особливо це стосувалося повітових міст та містечок (штетлів). Так, виключно євреї займали всі посади у міщанських управах та роз- кладочних комісіях з розподілу податку з нерухомого майна, а також були депутатами, що брали участь у розгляді скарг не неправильний розподіл, про що свідчать результати виборів в Київській, Волинській та Подільській губерніях за 1904–1907 рр. [7]. Російська революція 1905 р., проголошення свобод, наділення єв- реїв виборчими правами відновила їх надію на здобуття політичного рівноправ’я. Про політичну активність єврейського міського населен- ня свідчать також вибори в Державну Думу 1906 р. Так наприклад за результатами виборів в Одесі близько 80% голосів отримала єврей- ська Партія народної свободи. Бульварна дільниця – 82% Александрійська – 75% Херсонська – 80% Петропавлівська – 80% Михайлівська – 80% Пересипська – 61% [8, с. 5]. З огляду на наведені факти потребує детального вивчення питан- ня дієвості репресивної політики царату щодо євреїв. В умовах еконо- мічної кризи 1901–1903 рр. російська влада стала лояльніша до євреїв. Не дивлячись на чисельні обмеження, пов’язанні з можливостями володіння та обробку землі, в соціальній стратифікації євреїв були і селяни. Перепис 1897 р. засвідчив, що лише 1,94% від усіх євреїв без- посередньо займалось сільським господарством. Перед першою світо- вою війною євреям у деяких районах «смуги осілості» було дозволено жити в селах і займатись сільським господарством. Навесні 1914 р. в Україні налічувалось 27 єврейських колоній, у яких проживало при- близно 27 тис. осіб [9]. Єврейські землеробські колонії почали ство- рюватися ще на початку XIX ст. Вони знаходилися під керівництвом управління державним майном відповідних губерній. Внутрішнє управляння колоніями здійснювалося за німецьким зразком. Керу- вали колонією виборні шульц, два байзицери та приказ. На початку XX ст. головним рабином єврейських землеробських колоній був док- тор філософії М.А. Крепс [10, с. 3]. У кінці XIX ст. орендування стає основним заняттям євреїв, відтіс- нивши торгівлю на другий план. Хоча законодавчі акти 1863 і 1865 рр. забороняли євреям тримати землю в оренді, вони різними шляхами і методами намагались обійти закон, який обмежував їх права. Євреї укладали угоди з поляками на оренду землі, маєтків на довгі термі- ни – 30, 60 і навіть 80 років за високу плату. Ці фальсифіковані угоди були на руку і полякам, і євреям [11]. Не дивлячись на те, що цар- ським законом від 6 травня 1882 р. було заборонено купівлю землі єв- реями та проживання їх у сільській місцевості, євреї купували землю на чуже ім’я. На кінець XIX ст. з 15 приватних цукрозаводів Поділля – 12 належало євреям, із 88 винокурних заводів 37 були їх власністю, більшість лихварів, візників, службовців, оптових поставників також були євреями [11, с. 257]. Проте, більшість єврейського населення перебувала на межі бідності, не мала постійної роботи. Всі засоби до існування у більшості євреїв були відібрані обмежувальним законодавством. Офіційно євреї могли займатися лише торгівлею чи жебрацьким промислом. Основний склад мільйонного єврейства Росії – це «слабкі, замучені злиденним життям люди, які могли бути тільки ремісниками, шевцями чи дрібними торговцями» [12, с. 28]. Ситуацію не змінила і буржуазно-демократична революція 1905–1907 рр. Звичайно,євреї багато чого добилися в ході революції. Так, міністру фінансів Російської імперії В. Коковцеву було доручено створити єврейський проект для винесення його на розгляд Державної Думи. Суттю проекту було повернення до умов, що діяли до 1882 р., тобто євреям дозволялося селитися в сільській місцевості в межах «межі осілості». Це був єдиний пункт, що стосувався всіх категорій єврейського населення. Євреям, що мали право жити до цих пір за «межею осілості», надавалося право купувати землю, але знову ж таки поза «межею». Таким чином, головним завданням проекту було створення ще більшу прірву між «привілейованими» євреями та єврейською масою, яка задихалася в «межі осілості» Однією з особливостей єврейського національного руху, стала не- примиримість окремих ідейно-політичних течій: сіоністів, автономіс- тів, бундівців, членів партії «Паолей-ціон», та ін. Навіть в середови- щі релігійних єврейських товариств, що перебували під контролем благодійних єврейських організацій, нерідко траплялися конфлікти на релігійному ґрунті [14, с. 21]. Для того, щоб вирішити проблему консолідації єврейського руху, в березні 1905 р. була створена спілка для досягнення повноправ’я єврейського народу Росії. На установчу конференцію у Вільно прибуло 68 делегатів з 32 міст [4, с. 183]. У 90-х рр. XIX – на поч. XX ст. євреї входили до різних політичних партій і груп, активно залучались до суспільно-політичного життя, сприяли розвиткові національно-демократичного руху. В другій половині XIX ст. в робітничі та ремісничі єврейські кола почали проникати соціалістичні ідеї. Багато євреїв вступали до Польської Соціалістичної партії, в складі якої з 1902 р. діяла автономна Організація Єврейська. Частина єврейської спільноти входила також до Соціал-демократії Королівства Польського та Литви [15, с. 143]. Потрібно зазначити, що соціалістично-революційна ідеологія була фактором, що сприяв виходу частини єврейської молоді за межі релігійної традиції. У 1903 р. в бесіді з Теодором Герцлем голова комітету міністрів Сергій Вітте вказував йому на те, що євреї складають близько полови- ни чисельності революційних партій, хоча їх всього шість мільйонів в 136-мільйонному населенні Росії. Якщо Вітте і перебільшував, то не набагато [16]. Так, під час революції 1905 р. близько 15% членів партії соціалістів-революціонерів були євреями, а деякі терористичні групи «максималістів та анархістів майже повністю були єврейськими. В єврейському середовищі було багато прихильників та борців за незалежність Польщі, переконаних у тому, що соціалістична, на- родна, незалежна Польща ліквідує всю соціальну та національну не- справедливість, пов’язану з нерівністю народів, а отже, євреї стануть вперше справжніми громадянами. У політичних революційних організаціях активну участь брала переважно єврейська молодь. Наприклад, в лютому 1906 р. у м. Проскурів було заарештовано 19-річного анархіста-революціонера, члена Уманської організації РСДРП Пейсаха Гріншпуна [4, с. 168]. У відповідь на участь євреїв в революційному русі монархічні кола розгорнули погромну компанію. В чорносотенній агітації для поси- лення антисемітських настроїв на рубежі XIX–XX ст. були сфабрико- вані так звані «протоколи сіонських мудреців», складені у вигляді по- відомлень ніби існуючого таємного єврейського уряду, який прагнув захопити владу над світом. Вперше ця інформація була надрукована в 1903 р. чорносотенній газеті «Знамя», що видавалася в Петербурзі Крушеваном. Результатом цієї фальсифікації став жорстокий киши- нівський єврейський погром [5, с. 139]. Відомий своєю жорстокістю та- кож і Гомельський погром 3 січня 1906 р., спровокований російською владою під прикриттям «патріотичного союзу» [8, с. 2]. Участь євреїв в Одеському повстанні 13 липня спровокувала погром , який тривав п’ять днів [5, с. 141]. Зберігаючи власну етнічну та релігійну самобутність, євреї Пра- вобережжя були однією з найчисленніших національних груп, яка відігравала важливу роль в економічному, громадсько-політичному та соціально-культурному житті. Їх співпраця з поляками мала бага- то конструктивних моментів, та мала позитивні результати в еконо- мічній сфері життя. Але, через різні політичні цілі та бачення свого майбутнього, простежувались непорозуміння у сфері суспільно-по- літичного життя.
Поляки.
Особливості національно культурного розвитку етнічних меншин України давно вже перебувають у центрі уваги як окремих дослідників, так і наукових, почасти урядових і громадських установ. Зокрема, досить плідно в цій галузі більш як 15 років працює Б. В. Чирко. Актуальні й новітні розвідки з проблематики здійснюють співробітники Інституту політичних і етнонащональних досліджень НАН України, Інституту со ціології НАН України, а також різноманітні суспільні організації, зокре ма, такі як Міжнародна асоціація іудаїки й єврейської культури, Спілка мусульман України, Спілка греків України та ін. Разом з тим слід зазначити, що більшість авторів донедавна звертали в основному увагу лише на суто культурницькі характеристики проб леми: дані про кількість учбових і культурних закладів, розвиток видавничої діяльності, лікнепів тощо. Такий підхід був зумовлений майже повною відсутністю в науковому обігу фактичного матеріату з проблематики. Лише останнім часом перед дослідниками виникли можливості розкрити блок питань національне культурних процесів в Україні за часів так званої політики коренізації. • Чому в усі періоди запровадження політики коренізації в Україні зустрічало опір як з боку певних державних структур, так і з боку етнічних груп, стосовно яких ця політика здійснювалася? Чому дана політика, незважаючи на радикальні методи її запровадження, буксувала? В чому полягають причини згор тання політики коренізації в Україні? та ін. Автор даної статті ставить за мету розглянути особливості націо нально культурного життя етнічних меншинJ України в середині 20 х — в 30 ті pp. Національний склад України поступово формувався протягом усієї історії, періодами залишаючись статим, періодами ж, навпаки, зазнавав суттєвих змін. Якщо на початок 20 х років центральні території країни в основному зберегли етнічну однорідність, що стало базою оформлення ядра української нації, то периферійні регіони, зазнаючи як впливу су міжних держав, так і специфічних історико культурних обставин, пере творилися на регіони з самобутнім етнічним обличчям. Якщо ми подивимося на карту етнічного складу України, розроблену В. Кубійо вичем 2 , то побачимо, що прикордонні території України виглядають як окремі регіони, де мешкає безліч національностей. Це були регіони активних міжетнічних контактів, де відбувалися взаємовплив, збагачення культур різних народів. Так звані "національні меншини" не лише нада вали специфіки прикордонню, а й становили неабияку частину еконо мічної бази країни загалом, відігравали відчутну роль у культурному житті України. За переписом 1926 p., загальна чисельність населення УСРР ста новила 28 711 961 чол., з них росіян налічувалося 2 291 786, євреїв — 1 375 045, поляків — 392 ЗОЇ, німців — 374 784, греків — 104 666, бол гар — 100 506, молдаван 83 711 (без АМСРР), білорусів 28 052, чехів 12 358, вірмен — 8 859, татар — 9 779, інших — 51 388, а зага лом 5 107 331 чол. неукраїнської людності, що становило близько 18 % населення України3 . Що ж до питомої ваги окремих етносів всередині групи етнічних меншостей, то вона була такою: росіяни становили 44,9 %, євреї 28, поляки — 7,7, німці 7,4, молдавани 5,4, греки — 2,1, болгари 2,0, білоруси — 0,7 %4 . Як бачимо, кількісно переважати росіяни.
Євреї
Євреї та поляки Правобережжя були одними з найчисленніших націо- нальних груп, які відігравали важливу роль в економічному, громадсько-по- літичному та соціально-культурному житті. Їх співпраця мала багато конструктивних моментів та позитивні результати в економічній сфері життя. Але, через різні політичні цілі та бачення свого майбутнього, про- стежувались непорозуміння у сфері суспільно-політичного життя.
В умовах національної, державної та культурної розбудови України все більшого значення набувають проблеми історії національних меншин, міжетнічних відносин, національної свідомості українського народу. Однією з проблем, що потребує переосмислення й об’єктивного висвітлення, є історія євреїв та поляків України, їх взаємовідносини. З одного боку, вони змогли зберегти власну етнічну, мовну, релігійну самобутність, а з іншого – намагалися активно інтегруватися в економічне, культурне життя України.
Притік євреїв на Правобережну Україну був започаткований королівськими привілеями XV–XVI ст., що дозволяли їм без перешкод оселятися на території Речі Посполитої. Після поділів Речі Посполитої та приєднання Правобережжя до Росії, Катерина II заборонила євреям оселятися власне в Росії, створивши так звану межу осілості євреїв, що територіально обмежувалася південно-західними губерніями Російської імперії [1, с. 227]. Росіяни та українці завжди вважали євреїв близькими до поляків. Офіційна влада та шовіністичні російські кола стверджували, що євреї слугують засобом польського гніту над росіянами [2, с. 5]. На думку відомого французького історика Даніеля Бовуа, полякам євреї були потрібні як посередники та орендарі, завдяки яким, попри суво- рість російського обмежувального законодавства, поляки змогли пе- редати в оренду понад 800 тис. дес. землі, а це майже третина всього польського землеволодіння [1, c. 239]. Проте безпосередньо причетні до формування групи єврейських орендарів польські землевласники відчували переважно зневагу до посередників, завдяки яким вони мо- гли уникнути продажу маєтків. Саме вони охоче перебільшували за- грозу єврейського «нашестя». Загнані в глухий кут неспроможністю зберегти власну землю, польські поміщики переносили свою образу на тих, кому здавали її в оренду. Але було і багато випадків співпраці та взаємодопомоги між євреями та поляками. Так, наприклад поль- ський поміщик граф Мечислав Грохольський постійно допомагав єв- рейській громаді м. Гриців Волинської губернії, жертвував землі під єврейські молитовні доми, фінансував їх будівництво та утримання [3, с. 2]. Ще одним моментом польсько-єврейської акультурації було при- йняття євреями католицької віри. Однією з серйозних проблем збе- реження етнічної самобутності в умовах російської асиміляторської політики було залучення іновірців (поляків,євреїв) до православ’я. Основними мотивами переходу євреїв у православ’я було бажання гідно жити та забезпечити майбутнє своїм дітям. Проте багато євреїв переходило в католицизм [4, с. 103]. Це насамперед стосується тих єв- реїв, які були безпосередньо пов’язані з польським поміщицьким гос- подарством. За переписом 1897 р. ця група охоплювала 2,29% євреїв Волині, 1,94% євреїв Поділля та 1,56% євреїв Київщини. Матеріальне положення представників названої категорії дозволяло уникати пе- реселень з сіл до міст.
У 1882 р. на Правобережній Україні проживало мільйон євреїв, які розподілялися за губерніями наступним чином: Волинь – 14,9% Київщина – 14,6% Поділля – 18,7% Переважна більшість євреїв належала до міщанського стану, черго- ва заборона 1882 р. селитися в сільській місцевості, закріплювала поді- бний статус. Тому не дивно, що третина населення міст України спо- відував іудаїзм, а в містечках Правобережжя євреї складали 70 – 80% їх мешканців [5, с. 125]. Про це також зазначав Новоросійський генерал- губернатор в звіті про стан Південно-Західного краю [6, с. 10]. Дійсно, євреї посідали вагоме місце в суспільно-політичному житті Правобе- режжя, особливо це стосувалося повітових міст та містечок (штетлів). Так, виключно євреї займали всі посади у міщанських управах та роз- кладочних комісіях з розподілу податку з нерухомого майна, а також були депутатами, що брали участь у розгляді скарг не неправильний розподіл, про що свідчать результати виборів в Київській, Волинській та Подільській губерніях за 1904–1907 рр. [7]. Російська революція 1905 р., проголошення свобод, наділення єв- реїв виборчими правами відновила їх надію на здобуття політичного рівноправ’я. Про політичну активність єврейського міського населен- ня свідчать також вибори в Державну Думу 1906 р. Так наприклад за результатами виборів в Одесі близько 80% голосів отримала єврей- ська Партія народної свободи. Бульварна дільниця – 82% Александрійська – 75% Херсонська – 80% Петропавлівська – 80% Михайлівська – 80% Пересипська – 61% [8, с. 5]. З огляду на наведені факти потребує детального вивчення питан- ня дієвості репресивної політики царату щодо євреїв. В умовах еконо- мічної кризи 1901–1903 рр. російська влада стала лояльніша до євреїв. Не дивлячись на чисельні обмеження, пов’язанні з можливостями володіння та обробку землі, в соціальній стратифікації євреїв були і селяни. Перепис 1897 р. засвідчив, що лише 1,94% від усіх євреїв без- посередньо займалось сільським господарством. Перед першою світо- вою війною євреям у деяких районах «смуги осілості» було дозволено жити в селах і займатись сільським господарством. Навесні 1914 р. в Україні налічувалось 27 єврейських колоній, у яких проживало при- близно 27 тис. осіб [9]. Єврейські землеробські колонії почали ство- рюватися ще на початку XIX ст. Вони знаходилися під керівництвом управління державним майном відповідних губерній. Внутрішнє управляння колоніями здійснювалося за німецьким зразком. Керу- вали колонією виборні шульц, два байзицери та приказ. На початку XX ст. головним рабином єврейських землеробських колоній був док- тор філософії М.А. Крепс [10, с. 3]. У кінці XIX ст. орендування стає основним заняттям євреїв, відтіс- нивши торгівлю на другий план. Хоча законодавчі акти 1863 і 1865 рр. забороняли євреям тримати землю в оренді, вони різними шляхами і методами намагались обійти закон, який обмежував їх права. Євреї укладали угоди з поляками на оренду землі, маєтків на довгі термі- ни – 30, 60 і навіть 80 років за високу плату. Ці фальсифіковані угоди були на руку і полякам, і євреям [11]. Не дивлячись на те, що цар- ським законом від 6 травня 1882 р. було заборонено купівлю землі єв- реями та проживання їх у сільській місцевості, євреї купували землю на чуже ім’я. На кінець XIX ст. з 15 приватних цукрозаводів Поділля – 12 належало євреям, із 88 винокурних заводів 37 були їх власністю, більшість лихварів, візників, службовців, оптових поставників також були євреями [11, с. 257]. Проте, більшість єврейського населення перебувала на межі бідності, не мала постійної роботи. Всі засоби до існування у більшості євреїв були відібрані обмежувальним законодавством. Офіційно євреї могли займатися лише торгівлею чи жебрацьким промислом. Основний склад мільйонного єврейства Росії – це «слабкі, замучені злиденним життям люди, які могли бути тільки ремісниками, шевцями чи дрібними торговцями» [12, с. 28]. Ситуацію не змінила і буржуазно-демократична революція 1905–1907 рр. Звичайно,євреї багато чого добилися в ході революції. Так, міністру фінансів Російської імперії В. Коковцеву було доручено створити єврейський проект для винесення його на розгляд Державної Думи. Суттю проекту було повернення до умов, що діяли до 1882 р., тобто євреям дозволялося селитися в сільській місцевості в межах «межі осілості». Це був єдиний пункт, що стосувався всіх категорій єврейського населення. Євреям, що мали право жити до цих пір за «межею осілості», надавалося право купувати землю, але знову ж таки поза «межею». Таким чином, головним завданням проекту було створення ще більшу прірву між «привілейованими» євреями та єврейською масою, яка задихалася в «межі осілості» Однією з особливостей єврейського національного руху, стала не- примиримість окремих ідейно-політичних течій: сіоністів, автономіс- тів, бундівців, членів партії «Паолей-ціон», та ін. Навіть в середови- щі релігійних єврейських товариств, що перебували під контролем благодійних єврейських організацій, нерідко траплялися конфлікти на релігійному ґрунті [14, с. 21]. Для того, щоб вирішити проблему консолідації єврейського руху, в березні 1905 р. була створена спілка для досягнення повноправ’я єврейського народу Росії. На установчу конференцію у Вільно прибуло 68 делегатів з 32 міст [4, с. 183]. У 90-х рр. XIX – на поч. XX ст. євреї входили до різних політичних партій і груп, активно залучались до суспільно-політичного життя, сприяли розвиткові національно-демократичного руху. В другій половині XIX ст. в робітничі та ремісничі єврейські кола почали проникати соціалістичні ідеї. Багато євреїв вступали до Польської Соціалістичної партії, в складі якої з 1902 р. діяла автономна Організація Єврейська. Частина єврейської спільноти входила також до Соціал-демократії Королівства Польського та Литви [15, с. 143]. Потрібно зазначити, що соціалістично-революційна ідеологія була фактором, що сприяв виходу частини єврейської молоді за межі релігійної традиції. У 1903 р. в бесіді з Теодором Герцлем голова комітету міністрів Сергій Вітте вказував йому на те, що євреї складають близько полови- ни чисельності революційних партій, хоча їх всього шість мільйонів в 136-мільйонному населенні Росії. Якщо Вітте і перебільшував, то не набагато [16]. Так, під час революції 1905 р. близько 15% членів партії соціалістів-революціонерів були євреями, а деякі терористичні групи «максималістів та анархістів майже повністю були єврейськими. В єврейському середовищі було багато прихильників та борців за незалежність Польщі, переконаних у тому, що соціалістична, на- родна, незалежна Польща ліквідує всю соціальну та національну не- справедливість, пов’язану з нерівністю народів, а отже, євреї стануть вперше справжніми громадянами. У політичних революційних організаціях активну участь брала переважно єврейська молодь. Наприклад, в лютому 1906 р. у м. Проскурів було заарештовано 19-річного анархіста-революціонера, члена Уманської організації РСДРП Пейсаха Гріншпуна [4, с. 168]. У відповідь на участь євреїв в революційному русі монархічні кола розгорнули погромну компанію. В чорносотенній агітації для поси- лення антисемітських настроїв на рубежі XIX–XX ст. були сфабрико- вані так звані «протоколи сіонських мудреців», складені у вигляді по- відомлень ніби існуючого таємного єврейського уряду, який прагнув захопити владу над світом. Вперше ця інформація була надрукована в 1903 р. чорносотенній газеті «Знамя», що видавалася в Петербурзі Крушеваном. Результатом цієї фальсифікації став жорстокий киши- нівський єврейський погром [5, с. 139]. Відомий своєю жорстокістю та- кож і Гомельський погром 3 січня 1906 р., спровокований російською владою під прикриттям «патріотичного союзу» [8, с. 2]. Участь євреїв в Одеському повстанні 13 липня спровокувала погром , який тривав п’ять днів [5, с. 141]. Зберігаючи власну етнічну та релігійну самобутність, євреї Пра- вобережжя були однією з найчисленніших національних груп, яка відігравала важливу роль в економічному, громадсько-політичному та соціально-культурному житті. Їх співпраця з поляками мала бага- то конструктивних моментів, та мала позитивні результати в еконо- мічній сфері життя. Але, через різні політичні цілі та бачення свого майбутнього, простежувались непорозуміння у сфері суспільно-по- літичного життя.
Поляки.
Опинившись у складі Рос. імперії, анексована Правобережна Україна стала центром формування нової політ. польс. к-ри. Князь А.-Є.Чарторийський скористався наближеним становищем до рос. імп. Олександра I і вплинув на нього, аби забезпечити тут розвиток польс. шкільництва та освіти. Очолюваний ним Віленський навч. округ поширював просвітництво на Правобережжя шляхом відкриття середніх шкіл із польс. мовою викладання, доступних для шляхетських дітей, в яких ті виховувалися в дусі польс. патріотизму. Його помічник і візитатор, поміщик із Київської губернії Т.Чацький, культивуючи меценатство, разом із Г.Коллонтаєм заснували 1805 у Кременці на Волині ліцей, якому було надано статус вищого навч. закладу, і невдовзі той перетворився на провідний освітньо-культ. центр усього краю (див. Кременецький ліцей).
У ході Листопадового повстання 1830 (див. Польське повстання 1830–1831) за пропозицією члена новоутвореного уряду Й.Лелевеля сейм звернувся до населення Правобережжя із закликом підтримати виступ. Керівники у Варшаві хотіли залучити на свій бік селян і тому вимагали, щоб магнати й шляхта пообіцяли селянам продати частину землі, але ті на це не погодилися. На допомогу варшавським повстанцям виступили кілька загонів. У лютому 1831 в м. Бар відбувся з'їзд організацій, які заснували повстанський центр, керівниками повстання на Київщині – В.Тишкевича, на Волині – Я.Малиновського, на Поділлі – Я.Сулятицького. У Кам'янці-Подільському повстанням керував Союз вільних синів Поділля. Із Варшави на Волинь у квітні 1831 було послано кількатисячний загін польс. кавалерії ген. Ю.Дверницького, але вже наприкінці місяця той перейшов кордон з Австрією і здав зброю. Однак масового повстання підняти не вдалося, його не підтримали селяни, яким головнокомандуючий рос. військ генерал-фельдмаршал Ф.-Г. фон дер Остен-Сакен пообіцяв звільнення від поміщиків-поляків, в разі їх здачі рос. військовим. За таких обставин дії повсталих набули локального характеру і тривали два місяці. Полякам вдалося перемогти росіян під Боремелем (нині село Демидівського р-ну Рівнен. обл.) та в кількох дрібних сутичках. Армія ген. Ю.Дверницького у складі 4,7 тис. вояків, оточена рос. військами, склала зброю в с. Клебанівка (нині село Підволочиського р-ну Терноп. обл.). Партизан. загін О.Голинського на Поділлі також перейшов австрійський кордон і здався. Незначними були виступи польс. шляхти на Київщині, де повстанців очолив 80-річний генерал Б.Колиско, який хоча і сформував 11 кавалерійс. ескадронів, однак ті не виграли жодної битви з рос. військами. Поблизу м. Дашева на Поділлі вони зазнали поразки й припинили існування. Репресії в краї після повстання були жорстокішими, ніж у Царстві Польському. Почалося реформування структури польс. шляхти з наближенням до рос. зразка. Десятки тисяч її представників за підтримку повстання позбавляли привілейованого стану, переселяли в сх. і пд. губернії Росії та на Кавказ. Унаслідок політики декласації значна частина шляхти (340 тис. осіб) була позбавлена привілейованого стану і переведена до категорії однодвірців, державних селян і громадян. При її впровадженні було обмежене право губернських дворянських зборів підтверджувати шляхетне походження.
Після Листопадового повстання 1830 кн. А.-Є.Чарторийський очолив консервативно-аристократичний табір в еміграції й намагався залучити до боротьби проти Рос. імперії вихідців з України. Серед його близьких співробітників були Ф.Духінський і М.Чайковський, які передбачали створення в Наддніпрянській Україні козац. д-ви, щоб та перебувала у федеративних зв'язках із відновленою Польщею. Нова хвиля антирос. руху пов'язується з діяльністю польс. революц. групи "Молода Польща", що зосередилася у Швейцарії і відрядила одного зі своїх лідерів Ш.Конарського в Правобережну Україну для встановлення зв'язків зі шляхтою і селянством. Йому вдалося створити мережу конспіративних орг-цій у Києві, Бердичеві, Житомирі, Кременці. Аби послабити політ. й екон. позиції шляхти, рос. верховна влада вдалася до організації генерал-губернаторської форми правління, яка поширювалася на три губернії краю – Київ. губ., Подільську губернію і Волинську губернію. Вона дозволяла виокремити ці території і здійснювати управління ними на основі законів, котрі були чинними лише в Південно-Західному краї. Використовуючи соціально-конфесійну ситуацію, генерал-губернатори здійснили потужний наступ на польс. землеволодіння, для чого при казенних палатах були утворені комісії у справах конфіскації маєтностей. Ними було конфісковано і передано у відання військ. мін-ва майже 56 тис. душ селян. Було також скасоване магдебурзьке право (1835). За домаганням генерал-губернатора Д.Бібікова із законодавчої практики витіснявся Литов. статут, який був замінений рос. зводом законів (1840), рос. мова стверджувалася як державна (1832) та навчальна, засновувалися російськомовні періодичні видання, витіснявся польс. театр.Інвентарні правила 1847–1848 обмежили владу поміщика над укр. селянином, дещо поліпшили його благополуччя і зробили спільником у боротьбі проти польс. засилля. На порушення Жалуваної грамоти дворянству 1785 запроваджено 1852 військову службу для 18-річних синів польс. поміщиків. У наступі на польс. освіту краю був закритий Кременецький ліцей і на його матеріальній базі, створеній доброчинництвом шляхти, заснований Ун-т св. Володимира в Києві з російськими мовою викладання і характером освіти (1834). Була заборонена діяльність парафіяльних катол. школок, які діяли в багатьох маєтках польс. власників, приватних пансіонів. Переслідувалася катол. церква, із ліквідацією землеволодінь, натомість, підтримувалася церква православна, якій передавалися костьоли та унійні храми.
Ліберальний курс політики рос. імп. Олександра II спричинив подання дворянськими зборами Подільської губ. адреси (1862) про приєднання її до Царства Польського. Під час Січневого повстання 1863 (див. Польське повстання 1863–1864) в трьох правобережних губерніях польська шляхта підтримала належним чином збройний виступ. Вона не відповіла на заклики Тимчасового уряду Варшави, однак польс. молодь активно підтримала патріотичні маніфестації напередодні повстання, які пройшли в містах і містечках Правобережжя (до 260-ти). Створювалися численні таємні патріотичні т-ва, гуртки, к-ти, які готували повстання. Гол. повстанська орг-ція "Провінційний комітет на Русі" проводила пропаганду та здійснювала підготовку до збройного виступу, готувала спільну платформу з Варшавським к-том для відновлення Польс. д-ви. Напередодні повстання влада, отримавши відомості про повстанські групи, провела арешти, переформувала військ. частини, мобілізувала священиків, аби ті роз'яснювали селянам фальшивість "золотих грамот". Сформовані повстанські бойові загони намагалися дати бій військ. гарнізонам у лісах біля Києва та в навколишніх повітах Київ. губ. У Подільській губ. виступів практично не відбулося, натомість у Волинській – вони прокотилися майже по всіх повітах завдяки оперативним діям Е.Ружицького, загін якого отримав кілька перемог у боях із військами, однак відступив на австрійс. територію. У придушенні Січневого повстання значну роль відіграло селянство, яке на заклик генерал-губернатора створювало сільс. озброєні варти, котрі розшукували повстанців, збройні склади та здавали їх рос. армії. Як наслідок, звільнення селян від кріпосної залежності в зх. губерніях відбулося з урахуванням цієї обставини. Швидшими темпами було здійснено перехід на викуп, викупну суму за наділи зменшено на 20 %, а самі сел. наділи збережено в розмірах 1847 зі збереженням права користуватися спільними землями.
Після придушення повстання слідчі комісії, створені в Житомирі, Кам'янці-Подільському, Луцьку, Дубно, Немирові, Вінниці та Балті, конфірмували присуди 1840 особам. Як покарання за участь у повстанні рос. влада запровадила 10%-й річний податок із прибутків польс. маєтків, тоді як укр. і рос. поміщики сплачували в півтора раза менший. Конфіскація землі в учасників повстання продовжувалась до 1873, в результаті чого було відібрано 144 маєтки. Припинено у 1866 подання шляхтою документів на переведення у дворянський стан. Продовжилась політика декласації чиншової шляхти (300 тис. осіб), яку було позбавлено земельних наділів і яка стала базою формування міської і тех. інтелігенції.
Аби змусити польс. поміщиків продавати свої землі лише росіянам, їм було заборонено на основі указу від 10 грудня 1865 набувати нові землі будь-яким способом, крім прямої передачі у спадок. Натомість росіяни отримували значні пільги й цінову знижку при їх купівлі. 1884 здійснено ревізію орендних контрактів, унаслідок чого обмежено строк оренди до 12-ти років, застави до – 10-ти. 1891 Комітет міністрів Російської імперії заборонив власникам заповідати маєтки у повному складі одному з родичів, 1893 було заборонено успадковувати маєтності усім спадкоємцям, окрім подружжя та родичів по прямій лінії. Унаслідок чинності цих законів, що діяли до 1905, польс. землеволодіння було значно зменшене, але через затятий спротив, полюбовні угоди, здачу у фіктивну оренду, підкупи чиновників, родинні зв'язки рос. влада не досягла бажаного. Вжиті заходи не привели до витіснення польс. землевласників із Правобереж. України. На 1914 вони володіли майже половиною землі.
За правління Катерини II почалося усунення польс. шляхетства від місц. держ. служби шляхом обмеження його виборчих прав. Динаміку наступу сповільнив Павло I, який повернув виборчі права польс. шляхті та надав їх безземельному шляхетству. В часи Олександра I завдяки кн. А.-Є.Чарторийському поляки навіть займали посади губернаторів і віце-губернаторів. Новий виток наступу внаслідок Листопадового повстання 1830 призвів до позбавлення дворянських корпорацій права комплектувати держ. установи, і на виборні посади призначалися рос. чиновники. На держ. службу могли претендувати лише ті чиновники польс. походження, які мали 10-річний стаж військ. і статської служби. Обмеження польс. впливу здійснювалося у всіх сферах. Олександр II, сподіваючись на співпрацю з місц. елітою в проведенні Великих реформ, повернув полякам право обирати суддів та засідателів повітових судів (1855). Однак участь шляхти в Січневому повстанні 1863 призвела до закриття дворянських зборів, а також до позбавлення дворянства прав обіймати урядові посади в Пд.-Зх. краї. Реформи 1860–70-х рр. через нелояльність шляхти поширювалися в краї зі значним запізненням та обмеженням, пов'язаним із формуванням місц. органів на виборчій основі. На звільнені місця польс. чиновників і канцелярських службовців направлялися посадовці із внутр. рос. губерній, для яких значно збільшувалися розміри жалування, зберігалося пенсійне забезпечення з можливістю набувати землю на пільгових умовах. Здібних до управлінської діяльності та благонадійних поляків переводили на службу до внутр. губерній Рос. імперії. Усунення поляків від держ. служби посприяло тому, що вони активно зайнялися приватним підприємництвом, посіли впливові місця в бізнесі, банковій, аптечній, видавничій справі та адвокатській практиці. Привілейованість служби рос. чиновників було скасовано на поч. 20 ст.
Внаслідок надання політ. свобод 1905–07 переслідування польс. землеволодіння, к-ри й освіти припинилося, що спричинилося до соціального примирення, яке набуло особливого політ. забарвлення напередодні та під час Першої світової війни.
Німці
. У серед. 19 ст. тут було 250 поселень німців, а 1914 їх кількість сягала 966. Переселення німців зумовлювалося екон. і суспільно-політ. чинниками, що складалися в нім. д-вах, колонізаційною політикою Рос. імперії, об'єктивною потребою госп. освоєння нових земель. За віросповіданням – це лютерани, католики і меноніти. 1789 з Данцига до Катериносл. губ. прибуло 228 сімей менонітів. Осередком масового поселення німців була Волинь – Житомирський, Новоград-Волинський, Луцький, Володимир-Волинський і Дубенський повіти. За рос. переписом 1897, на півдні України налічувалося 377,8 тис. німців, на Волині – 171,3 тис.
Нім. колоністи оселялися на укр. землях Австро-Угорщини. 1914 в Галичині проживало 47 тис. німців, на Буковині – 21 тис., на Закарпатті – понад 10 тис.
Нім. колоністи користувалися наданими царським урядом пільгами, які гарантували їм виділення земельних наділів у розмірі 65 десятин землі на кожну сім'ю на вигідних умовах, грошову допомогу, свободу релігії та звичаїв, самоврядування, звільнення від сплати податків на термін від 10 до 30 років і від виконання повинностей тощо.
Колоністські госп-ва економічно швидко міцніли. На поч. 20 ст. на півдні України німці були власниками 3,8 млн десятин землі, а на Волині – 700 тис. десятин. Осн. галузями господарювання були землеробство, тваринництво, садівництво, лісове госп-во, частково – виноградарство, шовківництво, вирощування тютюну. Внаслідок реформ 1860–70-х рр. виникли великі нім. фермерські госп-ва з новими формами господарювання, застосуванням с.-г. машин, передових агротех. методів. Створювалися сприятливі умови для розвитку хліборобства, с.-г. машинобудування. 1818 для управління нім. колоніями на Півдні України був створений Опікунський к-т.
У нім. колоніях розвивалося громад. життя, кооп. рух, створювалися аграрні спілки, кредитні установи тощо. У серед. 19 ст. в Одесі діяло 9 нім. цехових управ: слюсарна, каретна, столярна, годинникових справ, кондитерська та ін. Нім. купці здійснювали торг. операції з європ. країнами, організовували міжнар. товарні перевезення. Діяли прусське, гамбурзьке, баварське, баденське, саксонське, вюртемберзьке та ін. консульства. У кожній нім. колонії були початкові школи, відкривалися уч-ща підвищеного типу, жін. г-зії та центр. уч-ща, де здобували середню освіту. У серед. 19 ст. в Таврійській, Катеринославській і Херсонській губерніях було 156 початкових шкіл. Функціонували сирітські та інвалідські будинки, лікарні, будинки для глухонімих та ін. соціальні установи. Заклади утримувалися на кошти колоністів та їхніх громад. орг-цій.
Німці зберігали свої нац. особливості, традиції, к-ру, віросповідання. Вони створювали національно-культ. т-ва. Від 1863 виходила "Одеська німецька газета", з 1906 – католицька "Німецька хроніка". Нім. мовою видавалися підручники, наук. і художня література.
Помітний внесок у передові с.-г. технології зробив Й.Корніс, який розвивав вівчарство. У серед. 19 ст. його фермерське госп-во приносило щороку до 60 тис. рублів прибутку, привертало увагу царського двору. Його маєток відвідав цесаревич Олександр Миколайович (див. Олександр II) під час подорожі по цих місцях. Гол. суддя Катериносл. контори Опікунського к-ту С.Контеніус приділяв увагу розвиткові с.-г. вир-ва, впроваджуючи нові к-ри, розвиваючи тваринництво, насаджуючи лісосмуги та лісові масиви, плантації фруктових дерев, за що 1818 отримав орден св. Анни 1-го ст. – одну із вищих нагород Російської імперії. Родина Фальц-Фейнів заснувала заповідник "Асканія-Нова". Багато зробили для розвитку нім. колоній родини нім. підприємців Решке, Гехта, Вернера та ін.
Учені нім. походження пра-цювали у вищих навч. закладах України: фізик М.Шиллер, астроном Р.Фогель, ботанік І.Шмальгаузен, хімік М.Бунге, філолог Б.Варнеке, археолог Е.Штерн та багато ін. У Київському ун-ті на мед. ф-ті працювали професори В.Беккер, В.Бец, І.Вальтер, фізико-математичному – Я.Вальц, юридичному – М.Ренненкампф; Е.Траутфеттер 1838 був одним із засновників університетського ботанічного саду. У Новорос. ун-ті в Одесі працювали професори Ф.Струве, М.Грот, М.Ланге, І.Маркузен та ін. Випускник Новорос. ун-ту С.Вітте очолював мін-во фінансів Рос. імперії. Із середовища нім. колоністів вийшла плеяда службовців, держ. діячів. Вони обиралися до міських дум, земських органів управління.Перша світова війна та події 1917–21 підірвали економіку нім. колоній. Колоністів позбавили податкових і кредитних пільг, частини общинних земель, права голосу на виборах до Всеросійських Установчих зборів. Вони пережили численні погроми й пограбування, голод 1921–1923 років в УСРР. Перерозподіл земельних фондів в УСРР призвів до втрати ними значної частки приватних і громад. земель. Це стимулювало еміграційні настрої.
Із введенням нової економічної політики було проведено землевпорядкування в нім. колоніях, їм повернули частину конфіскованих земель. Як наслідок, у нім. колоніях отримала розвиток с.-г. кооперація – машинно-тракторні, тваринницькі, молочні, насіннєві, хмелярські, виноградарські, меліоративні т-ва тощо. До кінця 1920-х рр. всіма видами с.-г. кооперації, включаючи споживчу, охоплювалося понад 80 % нім. госп-в України.
Лекційний матеріал для 8 класу
Тема: Кримське ханство. Російсько-турецькі війни.
РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1768–1774 – війна між Рос. імперією та Османською імперією за Пн. Причорномор'я, Приазов'я, Молдову, Волощину та Крим. На боці Росії у війні брали активну участь військ. підрозділи з Гетьманщини (Лівобережної України) та Запорозької Січі. Початок війни був спричинений введенням рос. військ у Правобережну Україну для придушення Коліївщини та Барської конфедерації 1768. У відповідь кер-во конфедератів уклало угоду з турками про підтримку. 25 вересня 1768 Османи оголосили війну Росії. 31 жовтня 1768 президент Малорос. колегії П.Румянцев (див. П.Румянцев-Задунайський) наказав кошовому отаману Запороз. Січі П.Калнишевському "все войско свое устроить… в военный порядок тот час, чтобы готовы вы были к внезапному ополчению". У ході війни українці з Гетьманщини та Запорожжя складали значну частину від складу 1-ї (80 тис. осіб) та 2-ї (35 тис. осіб) російських армій. Гол. завданням укр. козаків були форпостна служба та проведення розвідувально-диверсійних операцій. Під час бойових дій на Дунаї запороз. флотилія захопила десятки турец. суден різного типу, велику кількість гармат, зброї, боєприпасів, знищила і захопила в полон тисячі турец. вояків. У боях за Крим. п-ів відзначилася запороз. піхота. 5 січня 1771 П.Калнишевський був нагороджений золотою медаллю з діамантами на андріївській стрічці. Також було нагороджено ще 16 старшин Запороз. Січі. У війні з великим розмахом використовувалися укр. людські, матеріальні та фінансові ресурси. П.Румянцев із початком воєнних дій у Криму взяв із Малорос. скарбу 100 тис. рублів асигнаціями на "татарські витрати". На початковому етапі війни канцелярія Малорос. скарбу переслала до Гол. провіантської канцелярії ще 95337 руб. 52 копійки на потреби "шести драгунських полків, також Генералітету і польової аптеки, і глухівського гарнізонного полку". 12 червня 1770 Малорос. колегія видала указ про надання 4 тис. руб. для потреб формування одного з підрозділів рос. флоту. 22 березня 1772 рос. імп. Катерина II звеліла видати командувачу 2-ї армії генерал-аншефу кн. В. Долгорукову 100 тис. руб. з України. Також згідно зі спец. указом Правительствуючого Сенату українці були зобов'язані надавати необхідні кошти для транспортування до театру бойових дій артилерії. Гетьманщина фінансувала придбання для армії Рос. імперії великих партій волів, коней та возів. 1770 розпочалося грандіозне буд-во Нової Дніпровської оборонної лінії (див. Дніпровська лінія), до якого масово було залучено укр. населення. Упродовж 1768–72 зусиллями військ. експедиції Малорос. колегії зібрано "для армій [1-ї та 2-ї. – Авт.] по 5 тисяч пар волів з належним числом погонщиків і 2 тисячі 500 фур". На потреби 2-ї армії додатково було придбано 1472 воли та 422 фури заг. вартістю 30 тис. руб. Для імперської артилерії укр. коштом закупили в населення 1269 пар волів з возами вартістю 22743 руб. 68 коп. 1774 для придбання рос. офіцерами коней виділено 19888 руб. 50 коп. З укр. селян також збиралися провіант, робоча худоба, шанцевий інвентар, десятками тисяч їх залучали до фортифікаційних робіт, перевезення в діючу армію провіанту і фуражу, організації переправ рос. військ через водні перешкоди, заготовлення для діючої армії сухарів та сіна. Постійні побори рос. командування змусили козацьку старшину Гетьманщини висунути вимогу до імперської влади "О заплате долгов малороссийскому народу". Війна привела до зміни геополіт. та етнічної ситуації в Пн. Причорномор'ї та на Пд. України. Звідти були витіснені ногайці й татари, натомість відбувся приплив болгар, сербів, німців та представників ін. етносів. У результаті міжнар. перегрупування сил більшість володінь Речі Посполитої в Правобереж. Україні були поглинуті Рос. імперією, зросла внутр. криза в Осман. імперії, знизилась обороноздатність Крим. ханату та Запороз. Січі, що привело до ліквідації останньої. Війна завершилася укладенням Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774.
Росі́йсько-туре́цька війна́ 1806—1812 була викликана реваншистською політикою Османської імперії, яка розраховувала на відволікання сил Російської імперії війнами проти Французької імперії (1805—1807) та Персії (1804—1813).
Приводом до війни стали порушення Османською імперією договору 1805 р. про порядок проходу російських суден через протоки та заміна османським султаном проросійських господарів Молдовського князівства та Валахії. Російський уряд, побоюючись захоплення Дунайських князівств французькими військами, що висадились у Далмації, в листопаді — грудні 1806 р. ввів у них війська під командуванням генерала І. І. Міхельсона.18 (30 грудня) Османська імперія оголосила війну Російській імперії. У лютому 1807 року російська ескадра віце-адмірала Д. М. Сенявіна, що перебувала поблизу острова Корфу, почала військові дії і у червні в Афонській битві 1807 розбила османський флот. На Дунаї османські війська зазнали ряд поразок і відійшли за Дунай.
РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1768–1774 – війна між Рос. імперією та Османською імперією за Пн. Причорномор'я, Приазов'я, Молдову, Волощину та Крим. На боці Росії у війні брали активну участь військ. підрозділи з Гетьманщини (Лівобережної України) та Запорозької Січі. Початок війни був спричинений введенням рос. військ у Правобережну Україну для придушення Коліївщини та Барської конфедерації 1768. У відповідь кер-во конфедератів уклало угоду з турками про підтримку. 25 вересня 1768 Османи оголосили війну Росії. 31 жовтня 1768 президент Малорос. колегії П.Румянцев (див. П.Румянцев-Задунайський) наказав кошовому отаману Запороз. Січі П.Калнишевському "все войско свое устроить… в военный порядок тот час, чтобы готовы вы были к внезапному ополчению". У ході війни українці з Гетьманщини та Запорожжя складали значну частину від складу 1-ї (80 тис. осіб) та 2-ї (35 тис. осіб) російських армій. Гол. завданням укр. козаків були форпостна служба та проведення розвідувально-диверсійних операцій. Під час бойових дій на Дунаї запороз. флотилія захопила десятки турец. суден різного типу, велику кількість гармат, зброї, боєприпасів, знищила і захопила в полон тисячі турец. вояків. У боях за Крим. п-ів відзначилася запороз. піхота. 5 січня 1771 П.Калнишевський був нагороджений золотою медаллю з діамантами на андріївській стрічці. Також було нагороджено ще 16 старшин Запороз. Січі. У війні з великим розмахом використовувалися укр. людські, матеріальні та фінансові ресурси. П.Румянцев із початком воєнних дій у Криму взяв із Малорос. скарбу 100 тис. рублів асигнаціями на "татарські витрати". На початковому етапі війни канцелярія Малорос. скарбу переслала до Гол. провіантської канцелярії ще 95337 руб. 52 копійки на потреби "шести драгунських полків, також Генералітету і польової аптеки, і глухівського гарнізонного полку". 12 червня 1770 Малорос. колегія видала указ про надання 4 тис. руб. для потреб формування одного з підрозділів рос. флоту. 22 березня 1772 рос. імп. Катерина II звеліла видати командувачу 2-ї армії генерал-аншефу кн. В. Долгорукову 100 тис. руб. з України. Також згідно зі спец. указом Правительствуючого Сенату українці були зобов'язані надавати необхідні кошти для транспортування до театру бойових дій артилерії. Гетьманщина фінансувала придбання для армії Рос. імперії великих партій волів, коней та возів. 1770 розпочалося грандіозне буд-во Нової Дніпровської оборонної лінії (див. Дніпровська лінія), до якого масово було залучено укр. населення. Упродовж 1768–72 зусиллями військ. експедиції Малорос. колегії зібрано "для армій [1-ї та 2-ї. – Авт.] по 5 тисяч пар волів з належним числом погонщиків і 2 тисячі 500 фур". На потреби 2-ї армії додатково було придбано 1472 воли та 422 фури заг. вартістю 30 тис. руб. Для імперської артилерії укр. коштом закупили в населення 1269 пар волів з возами вартістю 22743 руб. 68 коп. 1774 для придбання рос. офіцерами коней виділено 19888 руб. 50 коп. З укр. селян також збиралися провіант, робоча худоба, шанцевий інвентар, десятками тисяч їх залучали до фортифікаційних робіт, перевезення в діючу армію провіанту і фуражу, організації переправ рос. військ через водні перешкоди, заготовлення для діючої армії сухарів та сіна. Постійні побори рос. командування змусили козацьку старшину Гетьманщини висунути вимогу до імперської влади "О заплате долгов малороссийскому народу". Війна привела до зміни геополіт. та етнічної ситуації в Пн. Причорномор'ї та на Пд. України. Звідти були витіснені ногайці й татари, натомість відбувся приплив болгар, сербів, німців та представників ін. етносів. У результаті міжнар. перегрупування сил більшість володінь Речі Посполитої в Правобереж. Україні були поглинуті Рос. імперією, зросла внутр. криза в Осман. імперії, знизилась обороноздатність Крим. ханату та Запороз. Січі, що привело до ліквідації останньої. Війна завершилася укладенням Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774.
Росі́йсько-туре́цька війна́ 1806—1812 була викликана реваншистською політикою Османської імперії, яка розраховувала на відволікання сил Російської імперії війнами проти Французької імперії (1805—1807) та Персії (1804—1813).
Приводом до війни стали порушення Османською імперією договору 1805 р. про порядок проходу російських суден через протоки та заміна османським султаном проросійських господарів Молдовського князівства та Валахії. Російський уряд, побоюючись захоплення Дунайських князівств французькими військами, що висадились у Далмації, в листопаді — грудні 1806 р. ввів у них війська під командуванням генерала І. І. Міхельсона.18 (30 грудня) Османська імперія оголосила війну Російській імперії. У лютому 1807 року російська ескадра віце-адмірала Д. М. Сенявіна, що перебувала поблизу острова Корфу, почала військові дії і у червні в Афонській битві 1807 розбила османський флот. На Дунаї османські війська зазнали ряд поразок і відійшли за Дунай.
Після укладання Тільзитського миру 1807 р. між Францією та Російською імперією Наполеон, відповідно до умов договору, виступив посередником в укладанні миру між Російською імперією та Османською імперією. У серпні 1807 було укладено перемир'я, що тривало до березня 1809.
Восени 1809 р. 80-тисячна російська армія під командуванням фельдмаршала О. О. Прозоровського (з серпня 1809 р. генерала П. І. Багратіона) почала дії проти османських фортець, заволоділа містами Ісакча, Тульча, Бабадаг, Мачін, Ізмаїл, Браїлів та облложила Силістрію, але у жовтні була змушена зняти облогу, внаслідок руху до Силістрії 50-тисячної османської армії.
У лютому 1810 р. головнокомандувачем російської Дунайської армії був призначений генерал-лейтенант М. М. Каменський. У травні російська армія переправилася через Дунай і захопила фортеці Пазарджик, Силістрія та Разград, а в червні обложила Шумлу.
Штурм Рущука (Русе) у липні закінчився невдачею. Османський головнокомандувач Юсуф-паша спробував розбити російські війська під Рущуком, але зазнав поразки поблизу Батіне (у серпні), а Рущук і Джурджу капітулювали.
На початку 1811 р. Дунайська армія була послаблена перекиданням частини військ на західний кордон. Призначений у березні 1811 головнокомандувачем генерал М. І. Кутузов зосередив численні сили (45 тис. осіб) на основних напрямках. У червні 60-тисячна армія Ахмет-паші почала наступ на Рущук, але Кутузов, маючи всього 15 тис. осіб, відбив удар супротивника, а потім відвів війська за Дунай.
Наприкінці квітня Ахмет-паша переплив через Дунай і зосередив 35 тис. осіб на лівому березі. У жовтні російська 10-тисячний корпус переплив західніше Рущука на правий берег Дунаю. Головні сили османів, що знаходилися на лівому березі, виявилися оточеними в районі Слобозії і капітулювали 23 листопада (5 грудня).
У жовтні були розпочаті мирні переговори, що завершилися завдяки дипломатичному мистецтву Кутузова підписанням 16 (28 травня) Бухарестського мирного договору 1812, який зафіксував приєднання до Росії Бессарабії.
Російсько-турецька війна 1877—1878 років — збройний конфлікт між Російською і Османською імперіями за вплив над країнами Дунайського басейну та Балканського півострова.Війна була викликана підйомом національно-визвольного руху на Балканах і загостренням міжнародних протиріч. Повстання проти османського панування у Боснії та Герцеговині (1875—1878) та Болгарії (1876) викликали широкий громадський рух у Росії на підтримку слов'янських народів. Царський уряд з метою посилення свого впливу на Балканах виступив на підтримку повсталих. Велика Британія прагнула зіштовхнути Росію з Османською імперією і скористатися у своїх інтересах ослабленням обох країн.
У червні 1876 року почалася сербо-османська війна, в якій Сербія зазнала поразки. Щоб врятувати її від загибелі, Росія 19 (31 жовтня) 1876 року висунула Османській імперії вимогу укласти перемир'я із Сербією, яку Османська імперія прийняла, але у грудні 1876 року під впливом Британії відмовилася від виробленого міжнародною Константинопольською конференцією послів у Стамбулі проекту мирного врегулювання східної кризи.
У січні 1877 року Росія уклала угоду з Австро-Угорщиною, яка зберігала нейтралітет, за що отримувала право окупувати Боснію і Герцеговину, і в березні — угода з Румунією про пропуск російських військ через її територію. У квітні 1877 року султан відкинув новий проект реформ для балканських слов'ян, вироблений з ініціативи Росії, і 12 (24 квітня) Росія оголосила війну Османській імперії.
На боці Росії виступила Румунія, але її війська активно почали діяти лише з серпня. На початку червня російські війська (185 тисяч осіб) під командуванням великого князя Миколи Миколайовича Старшого зосередилися на лівому березі Дунаю, маючи головні сили в районі Зімніча. Сили османської армії під командуванням Абдул-Керим-Надір-паші були рівними за чисельністю російської армії.
На Кавказі сили сторін також були майже рівні: російська Кавказька армія під командуванням великого князя Михайла Миколайовича — близько 100 тисяч вояків. Османська армія Мухтара-паші — близько 90 тисяч вояків. Проте за бойовою підготовкою російська армія перевершувала супротивника, але поступалася йому за якістю озброєння (османські війська були озброєні новітніми англійськими та американськими гвинтівками).
Активна підтримка російської армії народами Балкан і Південного Кавказу зміцнювала моральний дух російських військ, у складі яких діяли болгарське ополчення, вірменська та грузинська міліція. 10 (22 червня) російський корпус (Нижньодунайський загін) переплив через Дунай поблизу Галаца і Браїлова і незабаром зайняв Північну Добруджу. У ніч на 15 (27 червня) російські війська під командуванням генерала М. І. Драгомирова форсували Дунай в районі Зимниці, а потім тут переправились головні сили армії, але їх виявилося недостатньо для рішучого наступу через Балканський хребет.
Для цього було виділено лише Передовий загін генерала Й. В. Гурка (12 тисяч вояків). Для забезпечення флангів були створені 45-тисячний Східний та 35-тисячний Західний загони. Інші сили перебували у Добруджі, на лівобережжі Дунаю або на підході. Передовий загін 25 червня (7 липня) зайняв Тирново, а 2 (14 липня) перейшов Балкани через Хайнкейський перевал.
Незабаром був зайнятий Шипкинський перевал, куди був висунутий Південний загін (20 тисяч вояків, в серпні — 45 тисяч). Шлях на Константинополь був відкритий, але достатніх сил для наступу за Балкани не було. Передовий загін зайняв Ескі-Загру, але незабаром сюди підійшов перекинутий з Албанії османський 20-тисячний корпус Сулеймана-паші. Після запеклого бою поблизу Ескі-Загри, в якому відзначилися болгарські ополченці, передовий загін відійшов до Шипки. Російські війська на Балканах перейшли до оборони. Західний загін оволодів Никополом, але не встиг зайняти Плевну, куди з Видина підійшов 15-тисячний корпус Османа-паші. Погано підготовлені штурми Плевни 8 (20 липня) і 18 (30 липня) скінчилися повною невдачею.
На Кавказі російські війська в квітні—травні зайняли Баязет, Ардаган і блокували Карс. Але розпорошення сил на три відділи, що діяли на самостійних напрямках, ускладнюючи закріплення успіху. Оточення османами Баязета і наступ переважаючих сил противника призвели до відходу російських військ до кордон і переходу до оборони.
На Балканському театрі османське командування намагалося в серпні організувати контрнаступ, але успіху не домоглося. Російські війська в завзятих боях утримали позиції на Шипці і відбили наступ османської армії проти Східного загону.
На Кавказі наступ османської армії було зупинено, а 1-3 (13-15) жовтня вона була розгромлена в битві при Аладжі. Російські війська перейшли в наступ і в ніч на 6 (18 листопада) штурмом оволоділи Карсом, а потім вийшли до Ерзуруму.
На Балканському театрі війни новий штурм Плевни 30-31 серпня (11-12 вересня) закінчився невдачею і російські війська перейшли до тісної блокаді Плевни, яка закінчилася 28 листопада (10 грудня) капітуляцією її гарнізону. Російська армія, що налічувала 314 тисяч вояків проти понад 183 тисяч вояків супротивника, перейшла в наступ.
Відновила воєнні дії проти Османської імперії і сербська армія. Західний загін генерала Гурка (71 тисяч вояків) у винятково важких умовах перейшов через Балкани і 23 грудня 1877 року (4 січня 1878) зайняв Софію. У той же день почали наступ війська Південного загону генерала Ф. Ф. Радецького і у битві при Шейново 27-28 грудня (8-9 січня) оточили і взяли в полон 30-тис. армію Вессель-паші. 3-5 (15-17) січня 1878 в битві під Філіппополем (Пловдивом) була розбита армія Сулеймана-паші, а 8 (20 січня) російські війська зайняли Адріанополь.
Ворожа Росії позиція, зайнята Великою Британією та Австро-Угорщиною, і введення англійської ескадри у Мармурове море змусили царський уряд утриматися від заняття Константинополя. 19 лютого (3 березня) був підписаний вигідний для Росії і балканських держав Сан-Стефанський мирний договір 1878, умови якого були значно урізані на Берлінському конгресі 1878 року.
Попри це війна мала велике значення для визволення народів Балкан від османського ярма та завоювання ними незалежності. Росія повернула південну частину Бессарабії, втрачену після Кримської війни, і приєднала Карську область.
Підписатися на:
Дописи (Atom)