Лекційний матеріал для 10 Б( Голодомор 1932-1933 рр. Великий терор)

На думку більшості істориків, причиною виникнення в Україні та інших частинах СРСР голоду 1932-33 років стала примусова і репресивна для селян політика хлібозаготівлі, яку провадила комуністична влада.

Від голоду в Україні, відомого як Голодомор, померло, за уточненими даними, від 3 до 3,5 мільйона людей. Кількість жертв у всьому Союзі оцінюють до семи мільйонів.

Понад 20 країн визнали голод в Україні 1932-33 рр. геноцидом української нації. Однак це питання досі викликає запеклі дискусії серед істориків та політиків.

1. Геноцид

Однак серед істориків та політиків немає єдиної думки щодо того, чи можна вважати Голодомор геноцидом у юридичному значенні цього слова, закріпленому в Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього.

При цьому "батько Конвенції про геноцид", доктор Рафаель Лемкін, який власне і вигадав цей термін, у 1953 році сказав, що "винищення української нації" - це "класичний приклад геноциду".

2. Кількість жертв

Ще один камінь спотикання серед дослідників проблеми – кількість жертв Голодомору.

Це число вираховують, порівнюючи смертність у охоплених голодом регіонах з нормальним рівнем смертності.

Через брак достовірних демографічних даних того періоду чисельність втрат серед українців оцінюють дуже по-різному: від 1,8 до 7,5 і навіть 10 млн.

Однак більшість фахівців нині сходяться на думці, що прямих жертв Голоду було 3-3,5 млн.

За підрахунками Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ, їх було 3,2 млн.

У рішенні Київського апеляційного суду щодо винуватців Голодомору вказано число 3,9 млн.

3. Географія голоду

У 1932-33 роках масовий голод був також на Поволжі і Кубані (де жило багато етнічних українців), у Білорусі, на Південному Уралі, в Західному Сибіру і Казахстані.

Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Чернігівській, Одеській областях та в Молдові, яка тоді була складом УРСР.

Близько 81% загиблих від голоду в Україні були українцями, 4,5% - росіянами, 1,4% - євреями та 1,1% - поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців.

Дослідники відзначають, що розподіл жертв Голодомору за національністю відповідає національному розподілу сільського населення України.

"Вивчаючи дані РАГСів про національну приналежність померлих, ми бачимо, що в Україні люди гинули за ознакою місця проживання, а не національності. Невисока питома вага загиблих росіян і євреїв у їхній загальній кількості, оскільки вони жили переважно в містах, де функціонувала карточна система забезпечення продовольством", - пише історик Станіслав Кульчицький.

4.Натуральні штрафи

У селян, які не вкладалися в плани хлібозаготівель і боргували державі зерно, конфісковували будь-яке інше продовольство. Воно не зараховувалося як сплата боргу і було лише каральним заходом. Політика натуральних штрафів мала змусити селян здати державі начебто приховане від неї зерно, якого насправді не було.

Спочатку каральним органам дозволяли відбирати лише м'ясо, сало і картоплю, однак згодом вони взялися і за інші продукти тривалого зберігання.

Федір Коваленко з села Лютенька Гадяцького району на Полтавщині розповідав: "У листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, навіть квасолю, і все те, що було на горищі. Такі дрібні були сушені груші, яблука, вишні – все забрали".

87-річна Ніна Карпенко з села Мацківці, Лубенського району Полтавщини, розповідає, що в селі досі пам'ятають людей, які від імені влади відбирали в своїх сусідів харчі.

У грудні 1932 року другий генсек ЦК КП(б)У Станіслав Косіор доповідав Сталіну: "Найбільший результат дає застосування натурштрафів. За корову і свиню нині колгоспник і навіть одноосібник міцно тримаються".

На Поволжі та Північному Кавказі натуральні штрафи застосовувалися лише епізодично.

5. Закон "про п’ять колосків"

У серпні 1932 року під приводом того, що розкулачені селяни та "інші антисоціальні елементи" розкрадають вантажі з товарних поїздів та колгоспне і кооперативне майно, Сталін запропонував новий репресивний закон про охорону державного майна.

Закон передбачав за такі порушення розстріл з конфіскацією майна, а за пом'якшкуючих обставин – 10 років ув'язнення. Засуджені не підлягали амністії.

За каральним документом закріпилася народна назва "закон про п’ять колосків", оскільки винним у розкраданні державного майна фактично був кожен, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці.

За перший рік дії нового закону за ним засудили 150 000 осіб.

Закон діяв до 1947 року, однак пік його застосування припав саме на 1932-33 рр.

6.Чорні дошки

У 1920-30-х роках газети регулярно публікували списки районів, сіл, колгоспів, підприємств чи навіть окремих осіб, які не виконували планів із заготівлі продовольства.

На боржників, які потрапили на ці "чорні дошки" (на противагу до "червоних дощок" – списків пошани), накладали різноманітні штрафи і санкції, аж до прямих репресій проти цілих трудових колективів.

У роки голоду потрапляння села на "чорну дошку" означало вирок його жителям.

Право вносити села і колективи до такого списку мали обласні представництва ЦК Компартії України за поданням районних і сільських осередків. Іншими словами, формально це була ініціатива знизу.

Система "чорних дощок", окрім України, діяла також на Кубані, Поволжі, Донщині, Казахстані – територіях, де жило багато українців.

7.Канібалізм

Свідки Голодомору розповідають про випадки, коли доведені до відчаю селяни їли тіла своїх чи сусідських померлих дітей.

"Цей канібалізм сягнув межі, коли радянський уряд… почав друкувати плакати з такою пересторогою: "Їсти власних дітей – це варварство", - пишуть угорські дослідники Аґнес Варді та Стівен Варді з Дюкейнського університету.

За деякими даними, за канібалізм під час Голодомору засудили понад 2500 людей.

«Великий терор» 1937-1938 рр

26 вересня 1936 р. НКВС СРСР очолив Микола Єжов. Саме з його іменем пов’язують хвилю «великого терору», ініційовану Й. Сталіном. Фактично М. Єжов прийшов до НКВС з готовим планом репресивних дій, насамперед проти діячів-опозиціонерів Сталіна. За часів «єжовщини» партійно-чекістському тандему вдалося поєднати в обвинуваченні правих ухильників з «троцькістсько-зинов’євським блоком». 

23–30 січня 1937 р. у Москві відбувся судовий процес у справі «паралельного антирадянського троцькістського центру» (Г. П’ятаков, С. Сокольников, К. Радек, Л. Серебряков, Я. Лівшиць, М. Муралов, Я. Дробніс, М. Богуславський та ін.). 2–13 березня 1938 р. відбувся процес «правотроцькістського блоку» у Москві (М. Бухарін, О. Риков, Х. Раковський, Г. Гринько та ін.). 

М. Єжов розпочав масштабну «чистку» партійних, військових і чекістських кадрів. Було суттєво розширено систему ГУЛАГу, в якій опинялися мільйони засуджених політичних в’язнів. Тільки навесні 1937 р. внаслідок різних операцій НКВС у радянських таборах опинилося 700-800 тис. осіб. Наказом від 21 жовтня 1937 р. усі виправно-трудові табори були підпорядковані безпосередньо ГУЛАГу НКВС.

«Єжовщина» в Україні

13 січня 1937 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про незадоволене партійне керівництво Київського обкому КП(б)У та недоліки у роботі ЦК КП(б)У». Відповідно до цієї постанови почалася кампанія чисток серед київських комуністів. 16 січня 1937 р. на пленумі Київського обкому було розкритиковано колишнього сталінського соратника П. Постишева. 31 січня – 2 лютого на пленумі ЦК КП(б)У було обговорено згадану постанову ЦК ВКП(б) та відзначено велику засміченість «троцькістськими та націоналістичними елементами» Київського та Харківського обкомів КП(б)У, які очолював П. Постишев. Загалом 46 членів Київського обкому було виключено з партії, 32 з них заарештували як «ворогів народу». 17 березня 1937 р. П. Постишева було звільнено від обов’язків другого секретаря ЦК КП(б)У, які він виконував з січня 1933 р. 22 лютого 1938 р. він був арештований у Москві разом з дружиною. Його звинуватили у приналежності до право-троцькістської організації в Україні, до якої належали Косіор, Чубар, Балицький, Якір, Вегер, Касарєв та інші, а з 1920 р. був японським агентом. 26 лютого 1939 р. П. Постишева розстріляли.

Ескалація «ворогоманіії» та «шпигуноманії» увійшла в нову фазу після того, як на посаді наркома внутрішніх справ УРСР В. Балицького змінив Ізраїль Леплевський. Він почав свою діяльність відповідно до наказу М. Єжова від 14 червня 1937 р. за №968 і був палким реалізатором «єжовської» репресивної політики, слухняно проводячи всі інспіровані центральним керівництвом НКВС акції – «масові операції» щодо куркулів та «кримінальних злочинців», розпочаті 1 серпня 1937 р., щодо поляків, ініційованих НКВС СРСР 11 серпня 1937 р., щодо німців, щодо румунської та харбінської ліній, щодо латишів, проведену у листопаді-грудні 1937 року. Завжди він просив центр збільшити «ліміти», тобто кількість визначених кандидатів у «вороги народу»; виявляв неабияку ініціативу: «розгром» есерівського підпілля, колишніх боротьбистів, «церковно-сектантських кадрів», «антирадянського сіоністського активу» тощо.

Він старанно шукав «компромат» проти членів «команди» П. Постишева, а також проти свого попередника В. Балицького. Однією з найбільших його справ була «буржуазно-націоналістична антирадянська справа колишніх боротьбистів» (серпень 1937 р.), за якою репресовано групу партійно-державних керівників УРСР, а голова Раднаркому П. Любченко під час роботи пленуму ЦК КП(б)У покінчив життя самогубством.

4 серпня 1937 р. Сталін підписав директиву ЦК ВКП(б) про проведення у 2-3 районах відкритих процесів над шкідниками у сільському господарстві. Саме ця директива значно стимулювала пошук «ворогів народу» на селі, в тому числі в Україні. Видобування слідчим необхідних зізнань полегшувалося тим, що саме у 1937 р. було офіційно дозволено застосовувати фізичний вплив на тих, кого підозрювали у ворожих діях. ЦК ВКП(б) у своїй телеграмі назвало засоби фізичного впливу як «припустимий і правильний метод».

У партійному середовищі виникла ситуація політичної істерії та наклепів. Після проведення ХІІІ з’їзду КП(б)У (3-4 липня 1937 р.) пленум ЦК КП(б)У виклював з партії і вивів зі складу членів ЦК як «викритих ворогів народу» третього секретаря ЦК КП(б) М. Попова, першого секретаря Одеського обкому КП(б)У Є. Вегера, першого заступника голови РНК УРСР І. Шехеласа, голову Вінницького облвиконкому О. Трилівського. Погром кадрів партійно-державної номенклатури засвідчив, що зі 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У, обраних на ХІІІ з’їзді КП(б)У, були репресовані 100 осіб. Станом на 24 січня 1938 р. у складі ЦК КП(б)У з 62-х членів і 40 кандидатів у члени ЦК залишилося відповідно 20 і 5.

Репресії серед військових

Ще під час роботи ХІІІ з’їзду КП(б)У до Москви був викликаний командуючий Київським військовим округом Й. Якір. Заарештований у дорозі, він був «вписаний» до так званого заколоту військових, учасниками якого також були оголошені М. Тухачевський, І. Уборевич, А. Корк, Р. Ейдеман, Б. Фельдман, В. Примаков, В. Путна. 11 червня 1937 р. на закритому судовому процесі було оголошено вирок у справі «військово-фашистського заколоту».

Відразу після арешту Й. Якіра було репресовано велику групу вищих командирів та політпрацівників Київського військового округу, зокрема, М. Анеліна – члена військової ради, начальника Політуправління, члена оргбюро ЦК КП(б)У; Д. Фесенка – першого заступника командуючого військами, начальника гарнізону м. Києва; В. Бутирського – першого заступника начальника Політуправління; П. Петерсона – заступника командуючого військами по тилу.

Після Всеармійської наради політпрацівників, у серпні 1937 р. репресії серед військових спалахнули з новою силою. Невдовзі після цієї наради було заарештовано командуючого військами Харківського військового округу І. Дубового та члена військової ради округу М. Блуашвілі.

З трьох з половиною десятків делегатів ХІІІ з’їзду КП(б)У, яких обирали від партійних організацій військових частин та з’єднань у 1937 р., знищили 23. З 17 членів ЦК КП(б)У представників військових інтелігенції, які працювали в Україні до початку масових репресій та арештів, до травня 1940 р. в живих не залишилися жодного, 15 з них знищили фізично. Підраховано, що до початку війни з нацистською Німеччиною репресії забрали життя понад 40 тис. професійних військових, у тому числі більше третини з них (15 тис.) – в Україні.