Тема: супільно-політичний рух Російської та Австро-Угорської імперій.
НОВА ІСТОРІЯ (КІНЕЦЬ XVIII—ПОЧАТОК XX СТ.)
НОВА ІСТОРІЯ (КІНЕЦЬ XVIII—ПОЧАТОК XX СТ.)
Російська імперія в другій половині XIX ст.
Суспільно-політичні рухи другої половини XIX ст.
У центрі суспільно-політичного життя Російської імперії другої половини XIX ст. знаходилися найболючіші питання — землі та волі. Реформаторські заходи влади російське суспільство сприйняло прихильно. Але невирішеність земельного питання, відсутність політичних прав і свобод викликали зростання кількості невдоволених серед різних суспільних верств.
У 1865 р. на зборах представників московського дворянства було порушено питання про запровадження в країні представницької форми правління. Імператор не вдався до репресій, оскільки не бажав псувати стосунків із впливовим московським дворянством, але відповів, що запровадження в Російській імперії конституції спричинить її розпад. Аналогічні вимоги висловлювалися земствами. У пореформений період вони стали основними центрами руху за конституцію. В результаті цього російський уряд розпочав політику обмеження прав земських установ.
Спроби народників втілити свої плани в життя були невдалими. Жертовне «ходіння у народ» з метою пропагандистської роботи серед селян провалилося. Втративши віру в те, що селяни здатні піднятися проти самодержавства, народники вдалися до індивідуального терору. Постріл В. Засулич у генерал-губернатора Трепова (1878 р.) започаткував хвилю замахів на вищих урядовців і навіть на самого царя. Терором народники намагалися зруйнувати систему царської влади.
Відсутність бажаних результатів та урядові репресії спричинили розкол «Землі і волі», яка 1879 р. розпалася на «Чорний переділ» і «Народну волю». Члени останньої зосередилися на політичному терорі. У 1881 р. вони вбили Олександра II. Іронія долі полягала в тому, що в день убивства імператор схвалив пропозиції міністра внутрішніх справ М. Лоріс-Мелікова щодо подальших реформ і заходів із запровадження в імперії представницької форми правління.
Вбивство імператора нічого не змінило в країні, хіба що погіршило становище. Престол зайняв Олександр III (1881-1894 pp.). «Конституцію» Лоріс-Мелікова було відхилено, в країні запанувала реакція.
Політика контрреформ, як характеризували внутрішньополітичний курс Олександра III, мала на меті зміцнення самодержавства та обмеження політичних свобод. У країні було посилено цензуру, закрито ліберальні видання, обмежено можливості здобуття освіти для дітей з нижчих верств (циркуляр про «кухарчиних дітей» 1887 p.), посилено адміністративний контроль за земствами та міським самоуправлінням.
УКРАЇНСЬКИЙ РУХ В АВСТРО-УГОРЩИНІ
Українці Австро-Угорщини жили за конституційної монархи, що надавало їм набагато ширшу свободу слова та асоціацій, ніж це було можливим у Російській імперії Конституційний устрій Австро-Угорської імперії створював сприятливі умови для поступу українського національного руху. Проголошення демократичних свобод і національної рівноправності (навіть попри відсутності надійних механізмів реалізації), наявність парламентаризму, з одного боку, культивували національну гідність, давали законну підставу добиватися всіх прав, що належали народові, а з іншого — робили неможливим повне витіснення українського чинника з крайової та державної політики.
У Відні В 1861 р. було скликано центральний парламент, а кожна провінція отримала свій власний сейм. Проте українці, які проживали в Австрії, не мали жодних адміністративних одиниць, які б відповідали українській етнолінгвістичній території. Відповідно до австро-угорської угоди (1867) до складу імперії Габсбургів входили дві незалежні одна від одної держави — Австрія та Угорщина, об'єднані особою монарха. Адміністративний і конституційний устрій цих держав суттєво відрізнявся. Кожна країна мала окремий парламент Австрія — у Відні, Угорщина — в Будапешті. Однак до складу Австрії входило 17 провінцій, які користувалися автономією у внутрішніх справах і мали власні законодавчі органи, а Угорщина, незважаючи на неоднорідність свого етнічного складу, управлялась як єдина централізована держава.
Галичина і Буковина були провінціями Австрії, а Закарпатська Україна входила до складу Угорщини і була ізольована від інших українських земель.
Отже, в межах Австро-Угорщини західноукраїнські землі все-таки залишалися адміністративно відокремленими, не існувало, за словами М. Грушевського, їхньої політичної окремішності. Українці були розселені в різних адміністративних одиницях Австро-Угорської імперії. Це не могло не породжувати серед українського населення, незважаючи на конституційний лад Австро-Угорщини, різного розуміння проблем територіально-національного управління, шляхів його досягнення і перспектив розвитку, прагнення до більш повного і глибокого пізнання державності своїх земель та практичного її опанування.
Виділення в Австрії таких провінцій, як Галичина і Буковина, було здійснено без урахування їхнього історико-етнічного розвитку.
Так, Галичина отримала автономію з власним сеймом у 1861 р, коли в Австрії було проголошено нову конституцію. У кінці грудня 1867 р. її було доповнено рядом основних законів про права громадян, про імперське представництво, про судові установи, про уряд і виконавчу владу та їх компетенцію, які разом з Лютневою конституцією 1861 р. склали в сукупності «грудневу» австрійську конституцію, що діяла до 1918 р. Проте територія Галичини включала польську і українську частини Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна Галичина була польською
Австро-Угорський компроміс 1867 р. , за яким у пряму підлеглість угорців переходило близько половини імперії, включаючи Закарпаття, спонукав поляків домагатися повного контролю над Галичиною. Відень формально відмовився задовольнити ці вимоги, однак погодився на неофіційний компроміс за підтримку, яку поляки надаватимуть Габсбургам, він обіцяв не втручатися в політику поляків у Галичині «Фактично Галичина мала перетворитися на польську «державу в державі»». Інакше кажучи, українців Галичини віддали на милість полякам. Тому і плани, що їх виношували для Галичини польські патріоти, природно, диктували їм негативне ставлення до національних прагнень українців. Ще більшими противниками українців були «подоляни» — архіконсервативні польські землевласники зі Східної Галичини, які виступали проти українців не лише з політичних, а й із соціально-економічних міркувань для них підтвердити права українців було все одно, що піти назустріч вимогам селян. Таке поєднання давньої економічної і національної ворожнечі між польською шляхтою і українським селянством призводило до конфронтації між українцями та поляками в Галичині та надавало їй особливої гостроти.
Польська шляхта знищувала не тільки культурні, економічні, а й політичні права українського народу. Хоча формально в Галичині було проголошено рівність обох народностей, проте фактично крайова влада була віддана в руки місцевої польської шляхти. В сеймі через куріальну систему виборів польським послам забезпечувалась величезна перевага.
Провінційні сейми формувалися чотирма куріями виборців — великими землевласниками, торговими палатами, міщанами і сільськими громадами. Якщо для обрання депутата від кури землевласників достатньо було 52 виборців, то депутат від сільської громади обирався 8 тис 764 голосами. Для українців, що були переважно селянами, це було дуже невигідним їхня частка у виборах до галицького сейму обмежувалась, як правило, 15 відсотками Крім того, пропольська в Галичині порушувала виборчу процедуру, допускаючи грубі з виборами на користь поляків, маніпулювала виборами і фальсифікувала їх результати, намагаючись всіляко обмежити кількість депутатів-украінців. Це пояснювалося тим, що позиція українського сеймового представництва визначалася ідеєю створення «автономії народного життя», альтернативи «польській галицькій автономії» і суперечила польським прагненням Галицький сейм був головною ареною формування українсько-польських відносин. Трактуючи український чинник як перешкоду в реалізації власних національних устремлінь, поляки розглядали сейм як продовження польської державотворчої традиції, що мав створити грунт для відновлення Польської держави. Сейм, на їхню думку, мав забезпечити розбудову польського (політичного, економічного, культурного) життя, інституалізацію суспільства, створення ієрархії влади. Тому і під час виборів вони докладали немало зусиль для збереження існуючої моделі австро-польсько-українських відносин, за якою українське питання обмежувалося статусом «крайового», а галицький сейм визнавався найвищим форумом для його розгляду.
Якраз через систему польських виборчих зловживань чисельність українського сеймового представництва не відповідала зрослій силі та запитам українського руху. Поляки, забезпечуючи собі більшість у сеймі, використовували його для реалізації власної концепції розвитку краю, яка полягала у перетворенні Галичини на польський П'ємонт.
До 1873 р. депутати віденського парламенту обиралися з числа депутатів місцевих сеймів, що також забезпечувало у Відні перевагу делегатів не українців. Після реформи 1875 р. вибори у вищий законодавчий орган Австро-Угорщини почали здійснюватися також на основі куріальної системи. Курія великих землевласників мала 85 депутатів, міста — 119, торгові і промислові палати — 21, сільські общини — 129. Не розширила представництва українців у віденському парламенті і реформа 1895 р., коли до чотирьох існуючих курій було додано п'яту (об'єднувала всіх чоловіків старших 24 років, які не відповідали цензам інших курій). Проте в цілому п'ятимільйонна маса виборців цієї курії могла вибрати в рейхстаг всього 72 депутати, тоді як курія землевласників, що мала всього 5 тис. 431 виборця, володіла 85 мандатами. Звичайно, система курій жорстко обмежувала вплив українських виборців і українське представництво у галицькому сеймі та віденському парламенті.
Однак вплив поляків на галицькі справи насправді був сильніший від тих можливостей, які їм гарантувала більшість у сеймі. Вони відігравали провідну роль у державному житті Міністр у галицьких справах при віденському уряді, як правило, аж до 1916 р. був польської національності. У кожному міністерстві домінували поляки, через руки яких проходили всі проекти законів для Галичини. У 1914 р. у міністерствах Відня були Міністерство фінансів — 21 поляк та один українець, Міністерство внутрішніх справ — 8 поляків і один українець, Міністерство сільського господарства — 6 поляків, жодного українця, Міністерство освіти — 12 поляків, жодного українця,
Міністерство справедливості — 24 поляки та 3 українці. Серед суддів (5 рангів) поляки становили 686, а українці 215 чол. Усі намісники Галичини були поляки (Голуховський, Бадені, Потоцький, Бобжинський) і проводили політику, ворожу українцям. Вони здійснювали курс, який передбачав заходи, спрямовані на дискредитацію українців у Відні, на гальмування їхнього національного і соціального руху будь-якими способами і на всіх рівнях, на їхню прискорену полонізацію.
Отже, всі публічні установи — адміністрація, самоврядування, суд — контролювали поляки. Вони розглядали Галичину як польський П'ємонт, тобто плацдарм, з якого почнеться відродження польської держави.
Перевагу польського чинника забезпечувала також система місцевої влади, громадського самоврядування. У Галичині зберігалась адміністративна осібність панських маєтків і посилювався контроль повітової (пропольської) влади над громадами.
Незважаючи на те, що в Галичині формально діяли австрійські конституційні закони, вони забезпечували полякам певні привілеї, а можливості національного розвитку українців максимально обмежували.
Занедбаною була й українська освіта. Поляки вибороли собі домінуючі впливи на систему освіти в Галичині та швидко надали їй національного характеру. У руках поляків майже цілком перебувала шкільна справа. Політика польської адміністрації призводила до занепаду українських шкіл. У 1900 р. в Галичині було 2 тис. польських і 1519 українських шкіл. Навіть початкові школи, які раніше підпорядковувалися духовній владі, перейшли під керівництво Крайової шкільної ради, яка запроваджувала в школах польські тенденції. Такий підхід відповідав польській концепції «цивілізаційної молодшості» українців, однак не міг задовольнити останніх. І хоч на рівні початкової школи українцям вдавалося зберегти паритет, проте й тут простежувалася стала тенденція до збільшення кількості польських класів.
У школі (від нижчої до університету в Галичині) польська мова дістала повні права. У 1879 р. її було оголошено урядовою мовою у Львівському університеті. У цьому закладі українці навчалися в основному на факультетах теології та права і становили близько 30 відсотків загальної чисельності його студентів, яких налічувалося 1700 чол. У 1911 р. з майже 80 викладачів професорів-українців було лише 8. В університеті та гімназіях особливо помітними були диспропорції між українським та польським представництвом. Поляки робили все можливе, щоб стримати зростання української освіченої тліти. Так, у 1897 р. з 14 тис. учнів середніх шкіл у провінції 80 відсотків становили поляки і тільки 16 відсотків — українці (у 1854 р. до того, як поляки встановили контроль над системою освіти, це співвідношення було приблизно однаковим). Якщо поляки мали 30 гімназій, то українці — лише 2.
Отже, наприкінці XIX — на початку XX ст. поляки переважали в усіх сферах суспільного життя. Українці змушені були вести гостру, вперту боротьбу за кожну установу, кожну посаду, кожне призначення і, по суті, за кожне українське слово.
Проте як на соціально-економічному, так і на культурному рівні поляки були значно сильнішими, ніж українці. З особливою рішучістю вони намагалися полонізувати українство, стверджуючи, що українців як окремої нації не існує, а вони — начебто лише підгрупа поляків. Поляки використовували державні інституції для захисту своїх національних інтересів. І такий стан змушував галицьких українців вести постійну і вперту боротьбу за рівність у культурній, економічній і політичній сферах, а також у державному житті.
Схожим з галицьким українством було становище українців у Буковині. Якщо Галичина під австрійською владою включала українські і польські землі, то Буковина мала українсько-румунський характер північна українська (Чернівецький округ), полуднева румунська (Сучавський округ). Буковина завдяки домаганням румунів була виділена в окрему провінцію Австрії з автономним управлінням у 1861 р. Керував нею президент краю з допомогою крайового сейму і крайового відділу — виконавчого органу, який призначав місцевих урядовців. На Буковині в 1861 р. близько 300 тис. українців (40 відсотків загальної кількості населення) проживали в а північній частині, а решту населення становили румуни (34 відсотки), євреї (13 відсотків), німці (8 відсотків) та інші меншості.
Виділення Буковини як окремого краю сприяло українському національному відродженню, посиленню боротьби українців проти румунів за національну відокремленість.
Однак автономні інституції перебували в руках румунів та німців, а українці тривалий час не могли добитися визнання української мови за урядову Румуни в Буковині прагнули прилучення до Румунії, що стала незалежною державою в результаті об'єднання румунських воєводств Молдови і Волощини в 1878 р. після російсько-турецької війни. Тому буковинським українцям доводилося переборювати культурні й державницькі впливи румунів, вони вимагали поділу Буковини на національні території — українську і румунську і об'єднання української частини з Галичиною.
Найбільш занедбаною серед усіх українських земель Австро-Угорщини на початку XX ст. була Закарпатська Україна. Отримавши в 1867 р. від Австрії право на самоврядування, угорці мстилися українцям за погроми, вчинені російським військом 1849 р., а угорський уряд здійснював антиукраїнську політику, включаючи мадяризацію. Занепадали українські парафіяльні школи, закривались українські газети. Якщо у 1881 р. у Закарпатті було 353 школи з українською мовою викладання, то в 1883 р. їх залишилось тільки 282, а у 1914 р. не було жодної української школи.
Кінець XIX — початок XX ст. збігається з третім, політичним, етапом національного відродження в Західній Україні. Він якраз і характеризувався тим, що до провінційних сеймів Австрії, заведених із 1861 р. , вибирались українські депутати Українці були представлені у віденському парламенті. При таких політичних структурах в умовах демократичного парламентаризму, який дозволяла Австрія, формувалися політичні об'єднання, які висували «українське питання». Спочатку це були громадсько-політичні організації («Народна рада», 1885 р.), а потім виникли і діяли політичні партії (Українська радикальна партія, 1890 р., Національно-демократична партія, 1899 р., Українська соціал-демократична партія, 1899 р., та ін.). Якраз протягом політичного етапу відбувалася політизація західних українців, що знайшло свій прояв і в ставленні до проблем державності.
Отже, піднесення українського національного руху в Австро-Угорщині зумовлювалося рядом чинників, насамперед конституційним устроєм Австрії, що надавали українцям значну свободу слова та асоціацій.
Зростанню національної організованості українців у Східній Галичині наприкінці XIX — на початку XX ст. сприяло й те, що ця частина населення зазнавала прямого впливу таких суспільно високо-дисциплінованих народів, як німці та чехи. Ще безпосередніше впливали на українців самі поляки, які стали на шлях політики «органічної праці», спрямованої на зміцнення їхньої спільності шляхом мобілізації та розвитку економічних та культурних ресурсів. Якщо західні українці хотіли змагатися з поляками, вони з усією очевидністю повинні були б застосувати аналогічний підхід.
На межі 80—90-х років XIX ст. в українському русі завершувалася переорієнтація світогляду з середньовічних станово-релігійно-династичних уявлень на розуміння пріоритету національних цінностей, нації та національної держави. Разом з тим відбувалася уніфікація політичної структури з тогочасними європейськими стандартами.
Греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом А. Шептицьким остаточно стає на національний грунт та включається як впливова сила в національний рух. Еволюція греко-католицької церкви до національної програми та як наслідок розпад її союзу з русофілами, які попри видиме збереження позицій вичерпали свої можливості, також відіграли важливу роль у розвитку українського руху. Нарешті, наприкінці XIX ст. зросла значимість і світської української інтелігенції та політичних сил. Серед українців сформувався новий тип національних провідників, до яких здебільшого входили педагоги, юристи — люди, всім серцем віддані справі народу Українська інтелігенція стала рушієм посилення національно-визвольного руху в західноукраїнських землях.
Однак на українському національному русі негативно позначалася відсутність єдності. Як відомо, в другій половині XIX ст. серед австрійських українців визначилося три напрями перший — москвофільський, другий — «австрійський ультралоялізм», третій — самостійницький. І все життя австрійських українців проходило під знаком цього роз'єднання на різні національні та суспільні орієнтації. Звичайно, в таких умовах не було можливим єдине сприйняття українським середовищем своїх завдань.
Прихильники москвофільства наголошували на подібності та тотожності українців і росіян, доводили, що австрійські українці (галичани, буковинці та закарпатці), як і всі українці, є складовою частиною триєдиного «русского» народу, двома іншими гілками якого є великороси й білоруси.
Москвофіли, хоч і заявляли про свою відданість Австро-Угорщині, явно тяжіли до Росії. У свій час в москвофільському таборі опинилося майже все старше покоління зневіреної й розчарованої в Австрії галицької інтелігенції, навіть ті, хто змолоду проповідував ідеали самостійності українського народу Зокрема, Яків Головацький, один з членів «Руської трійці», емігрував до Росії і звідти поширював «москвофільську гангрену зневіри й національно-політичного дефетизму».
Основу для москвофільства в Галичині, на Буковині та в Закарпатті давало переконання в силі Росії. Багато українських діячів вважали, що вистояти у нелегкому протистоянні з поляками, угорцями, румунами можна, лише спираючись на Росію. Аналізуючи причини москвофільства в Закарпатті, М. Драгоманов підкреслював, що причина його — це прагнення власної держави і протест проти мадяризації українців Певну роль в поширенні русофільства відігравали також слов'янофільська пропаганда та наявність своєрідної психології серед українства. Частина української духовної еліти страждала від комплексу етнічної та соціальної неповноцінності Вона прагнула визнання, проте, не знаходячи його серед поляків, угорців, румунів, тягнулася до могутнього російського царя і російської культури. Отже, коріння денаціоналізуючого українство москвофільського руху треба шукати насамперед у соціально-економічній і політичній ситуації, яка для деяких західних українців здавалася безвихідною Саме тому вони потягнулися до росіян, шукаючи з ними історичного і культурного споріднення. Проте, відмовляючи українцям у праві на національну мову, москвофіли тим самим сприяли денаціоналізації австро-угорським урядом українського населення Галичини, Буковини, Закарпаття.
Москвофільство не мало поміж українців міцного і сталого фундаменту, а отже, й майбутнього. У 1900 р. молодше і агресивніше покоління москвофілів, прагнучи затримати процес свого занепаду, проголосило «новий курс», що закликав до цілковитого ототожнення з Росією. Вони заснували Руську народну партію і отримували ще більші, ніж раніше, дотації від царського уряду Галицькі москвофіли мали контакти з російськими чорносотенними організаціями, зокрема такими, як «Союз русского народа», «Двуглавый орел», а також з неослов'янами на чолі з В. Бобринським.
Москвофільство потрапило під вплив ідеї «всеслов'янства», що передбачала «визволення» всіх слов'ян і об'єднання їх під берлом Росії. Це загрожувало існуванню українців, якщо їх приєднають до Росії як складову частину «русского» народу Москвофіли брали участь у виборах до сейму і парламенту. Однак на початку XX ст. москвофільство завмирало.
Проросійська орієнтація москвофілів мала і деякий позитивний вплив на розвиток українців. Москвофільство відіграло певну роль підсилювача, каталізатора в справі більш швидкого і чіткого визначення інших українських політичних сил щодо національного питання і проблем державності.
Важливим напрямом домагань західних українців наприкінці XIX — на початку XX ст. була боротьба за рівноправність української мови в державних та урядових інституціях, а також за поширення українського шкільництва.
Українські діячі поставили собі чітке практичне завдання — створити на базі «Просвіти» суцільну мережу економічно-просвітніх організацій та отримати для них допомогу з державного бюджету. Внаслідок активної діяльності у цьому напрямі «Просвіта» стала справжнім центром українського життя. Присвятивши себе справі піднесення культурного і освітнього рівня селянства, це товариство за допомогою сільських учителів та парафіяльних священиків поступово поширило по всій Східній Галичині мережу читалень і бібліотек. Популярність цих читалень зросла, коли з часом при них почали діяти хори, театральні трупи, гімнастичні товариства та кооперативи. Це було великим внеском у піднесення політичної та національної свідомості селянства. Завдяки самовідданій праці таких провідних діячів «Просвіти», як А. Вахнянин (голова «Просвіти» у 1868—1870 рр.) і О. Огоновський (голова «Просвіти» у 1877—1894 рр.), до 1914 р. товариство мало 77 регіональних відділень, 2 тис. 944 сільські читальні, 2 тис. 364 бібліотеки, понад 36 тис. членів у складі його львівської філії й близько 200 тис. — у сільських читальнях Свій вплив «Просвіта» поширила і на Буковину До 1914 р. Руське товариство (утворене у 1869 р.), що орієнтувалося на «Просвіту», залучило до свого складу близько 13 тис. чол. Особливо енергійно велася боротьба за український університет у Львові. Після 1848 р. Відень планував зробити університет двомовним, однак, коли до влади прийшли поляки, вони швидко стали полонізувати цей заклад
Поступово було обмежено вживання української мови, навіть для викладачів, натомість стало постійною практикою підкреслювати «польськість» університету.
Українське студентство розпочало боротьбу за Львівський університет з 1889 р. Протягом 90-х років українські студенти організували ряд заходів протесту. Переконавшись у тому, що їхні протести ігноруються, студенти висунули вимогу створити окремий український університет. Ця ідея захопила українське суспільство, навіть селян, і на підтримку вимог студентів почали скликати багатолюдні мітинги. Водночас українські депутати в галицькому сеймі та віденському парламенті неодноразово виступали з пристрасним закликом до уряду розв'язати це питання. Проте поляки вперто проводили свою політику і в перше десятиліття XX ст. ситуація у Львівському університеті стала загрозливою.
Оскільки поляки не хотіли поступитися українським домаганням, Львівський університет став ареною відкритої і завзятої конфронтації. Провідну роль у цій боротьбі відігравали студенти 8 жовтня 1901 р. відбулося академічне віче за участю близько 3 тис. студентів, на якому був також Михайло Грушевський. Хоча студенти вимагали створення цілком українського університету, вони готові були поки що погодитися із запровадженням викладання української мови на медичному, юридичному та філософському факультетах. Проте правлячі кола Галичини не виявляли ніякої реакції, і демонстрації українських студентів тривали. До них почали приєднуватися політичні та громадські діячі.
19 листопада (2 грудня) 1901 р. близько 600 українських студентів залишили Львівський університет і з ними солідаризувався новий митрополит А. Шептицький, що надало цій акції особливого значення А. Шептицький наказав студентам-богословам виїхати за кордон і протягом року утримував їх власним коштом на студіях. У день виступу студентів депутат Ю. Романчук вніс до палати депутатів проект резолюції щодо заснування українського університету.
Завдяки рішучій позиції студентів питання українського університету вийшло на поверхню політичного життя. За висловом Костя Левицького, університет «став майже альфою і омегою наших національних змагань». Це питання залишилось актуальним в Австрійській державі аж до Першої світової війни. Боротьба за університет перетворилася на міжнаціональну ворожнечу, яка часто завершувалася бійками, а то і кровопролиттям. У лекційних залах озброєні палицями українські та польські студенти вели між собою справжні бої. У 1901 р. українські студенти стали масово кидати навчання в університеті. У 1907 р. проти університетських властей були організовані великі демонстрації. У запеклій сутичці від кулі польського шовініста 1 липня 1910 р. загинув борець за український університет у Львові Адам Коцко. Чергові заворушення студентів у 1911 р. закінчилися масовими арештами і засудженням 101 студента. Тепер заснування українського університету категорично зажадав митрополит А. Шептицький. Врешті-решт Відень пообіцяв відкрити окремий український університет у 1915 р. Але війна позбавила українців цієї можливості. Проте у Львівському університеті українці мали сім кафедр і чотири доцентури.
Разом з львівськими студентами свої вимоги висували і студенти — українці Чернівецького університету. І хоча в ньому українську мову і літературу читав професор із Галичини Степан Смаль-Стоцький, студенти вимагали від австрійського уряду створення кафедри історії України, протестували проти німецької орієнтації навчального процесу в цьому університеті.
Боротьба західноукраїнського населення проти утисків в галузі освіти була складовою частиною національного руху.
Населення вимагало відкриття нових шкіл з викладанням українською мовою. У 1905 р. на адресу австрійських властей надходили численні звернення і заяви від жителів сіл і міст Галичини, Буковини, Закарпаття з вимогами відкриття шкіл чи класів з українською мовою навчання. Виступаючи в Тернополі на одному з мітингів, І. Франко закликав присутніх боротися за те, щоб зробити школу і науку доступними для всіх. Вимога ліквідації певної дискримінації української школи звучала і на зібраннях та конференціях, які відбулися у 1906 р. у ряді повітів Східної Галичини та Буковини (Надвірнянський шкільний округ, Вашківський та Вижницький повіти, м. Копичинці та ін.). Збори робітників, ремісників, селян з такими вимогами відбувалися у 1906 р. у Львові, Дрогобичі та інших містах і селах Жителі м. Стрия протягом двадцяти років домагалися відкриття у місті хоча б однієї української школи. І тільки у 1913 р. було, врешті-решт, відкрито один клас при школі в Ланах Численні звернення жителів Винників так і не дали результатів, хоч вони писали до намісника Галичини, і до самого цісаря.
Проте поступово українське шкільництво досягло значних результатів. Напередодні Першої світової війни у Галичині налічувалося 3 тис. народних українських шкіл.
Певних здобутків досягли українці і в галузі середньої освіти. Оскільки для відкриття гімназій потрібна була згода уряду, поляки та українці боролися за кожну школу на політичному рівні. На засіданні сейму в березні 1892 р. було прийнято ухвалу про утворення гімназії в Коломиї, а 25 травня того самого року — рішення про висвітлення в шкільних підручниках фонетичного правопису.
Українські депутати самовіддано відстоювали інтереси української освіти у віденському парламенті та галицькому сеймі. Коли у жовтні 1903 р. галицький сейм через переважання в ньому поляків відмовився підтримати пропозицію про створення української гімназії у Станіславі, українці-депутати покинули засідання. їхній протест підтримали жителі Львова. К. Левицький розцінив цей вчинок українських депутатів як поворотну подію в українському політичному житті і як початок боротьби за національне існування під гаслом заперечення компромісів.
Всього з 1897 по 1914 р. українцям удалося примусити уряд відкрити чотири гімназії, фінансованих державою. Перед війною українці мали вже 6 державних гімназій і 15 приватних середніх шкіл. На Буковині, де Відень проводив політику протиставлення українців румунам, наприкінці XIX ст. була порівняно добре організована система освіти. Перед війною на 300 тис. українського населення Буковини припадало три українські гімназії, одна учительська семінарія, а українська народна школа була в кожному селі. У селах діяло багато читалень.
Немає коментарів:
Дописати коментар